Справа прокурора Малахова

— А то не біда, захочу, то й сама сяду. Постояти мені теж не шкодить. Насиділася.

Останнє слово Люба зрозуміла по-своєму, і, може, саме такого значення і хотіла надати йому Марія Іванівна. Дівчина уявила собі тюрму, як якесь чорне, страшне провалля, а на самому дні його Марію Іванівну, і аж затремтіла: «Це ж Володимир Іванович такого наробив! Це ж неправильно і несправедливо!»

— Маріє Іванівно, а в тюрмі дуже страшно? — намагаючись здаля підійти до найважливішої розмови, запитала Люба.

— Не скажу, щоб там страшно було, але приємного, одверто кажучи, мало. Та я там і роздивитися не встигла, наче в гості з’їздила. Вік би мені таких гостювань не бачити.

Басова замовкла, перебираючи в пам’яті останні дні. Вона ніколи не дозволяла собі жити спокійно і тихо, найбільшим гріхом у житті вважала ліниве заспокоєння, коли людина, задоволена своїм життям і роботою, стає байдужою, жиріє, віддаючи іншим право хвилюватися, горіти, творити. Сама собі Марія Іванівна ніколи не давала ні хвилини спокою і не могла уявити, що колись прийде кощава старість і вже не можна буде командувати величезним заводом або проникати в несходимі і чимдалі цікавіші нетрі хімічної науки, а доведеться сидіти дома, читати книжку і чекати листи від онуків. От залишилася б вона на довгий час без роботи, далеко від своїх друзів і заводу, напевне захворіла б і вмерла від нудьги, від неможливості прикласти до діла свою гарячу, кипучу енергію.

— Що там у вас на заводі? — Ганні хотілося все знати про долю нового випробування.

— А що там особливого може трапитися?

— Другий дослід ставите?

— Звичайно. Ставимо. Чого тут вагатись?

Ганна дивилася на Басову і думала про її життя. Живе тепер директорша зовсім самотня у заводській квартирі, а сини її, теж інженери, командують на північному сході, один в армії, а другий на якихось рудниках. Марія Іванівна років два тому облітала обох і залишилась задоволена. Добрі хлопці, нічого не скажеш, і дружини в них славні, і внуки хороші. Малахова багато чула розповідей про ту північну подорож. Про чоловіка свого Марія Іванівна згадувала вряди-годи, видно, великого болю завдавали їй ці спогади. Ганна знала, що був Степан Басов військовим і загинув у тридцять сьомому році десь в Каталонії, під час знаменних іспанських подій. Листи його ще й досі зберігає Марія Іванівна і читає їх тільки у тяжкі хвилини життя, немов поради запитує. Вона сама про це колись розповідала Ганні, давно, ще в евакуації.

Маленький пакуночок цих листів, мабуть, єдиний багаж, вивезений Басовою з дому під час війни.

— А вдруге вибуху бути не може? — обережно, не знаючи, як звести розмову на Боровика, запитала Люба.

— Ні, не може, — твердо відповіла Басова. — Не далі як післязавтра ми святкуватимемо день народження нової пластмаси.

Басова пройшлася по кімнаті, потім сіла на стілець біля тахти і заговорила:

— У мене був час подумати, і про Малахова я чимало міркувала. Хотілося мені збагнути, чому так сталося? Адже він чоловік розумний. А все-таки став владу свою показувати, людей в тюрму садовити, досліди забороняти. Чому? Де коріння? От кажуть — не може далі свого носа бачити, виднокруг сам собі звузив, формально до людей і до законів підходить… Все це, звичайно, правильно, але це може статися тільки тоді, коли людина про самого себе, як про законодавця, думати починає і забуває про найголовніше — про партію. А коли для людини власні переконання і інтереси народу перестають бути чимось єдиним, тоді в цю щілину яке завгодно неподобство пролізти може…