Гумовий Київ рожевих мрій

Лікарі посадовили мене на диван і, переконавшись, що я не буду більше зомлівати, спитали:

— Хто він вам? — запитав лікар, той, який був старший за віком. В нього була борідка клинцем, великі окуляри з великим склом і зелена шапочка.

— Це мій друг. Ми знімаємо разом квартиру, — відповів я ослаблим голосом. Добре, що хоч Олена не бачить усього цього жаху.

— Добре, — сказав лікар, — а він на що-небудь хворів?

— Так, він хворів на цукровий діабет, в нього була важка форма, — продовжив я сонно і відчужено.

— Тепер все ясно, — підвів підсумки лікар, що був молодший і в такій самій шапочці зеленого кольору. — Він вчасно не зробив собі укол і це викликало зниження цукру в крові. Зрозуміло, — мовив він задумливо.

— Де у вас тут телефон? Я повинен викликати машину, щоб його забрали в МОРГ, — поцікавився старший лікар.

— В коридорі.

Я був розбитий. Симка забрали. Я подумав про виступ, що не відбувся і відмахнувся від цієї думки.

— Які тепер виступи, — крикнув я вголос. — Як ти міг? На кого ти мене покинув? Симон!?

Я заридав і заголосив, як бабка-плакальниця на похороні.

Немов тисяча бджіл одразу ж вжалила мене в душу. Відчуття того, що я опинився, покинутий напризволяще, охопило мене і не збиралось нізащо відпускати. Я безпорадний! Я сам!

Як дитина, я обійняв подушку і плакав туди, і кричав, щоб крику мого не чув ніхто. Відчай вивертав мене навиворіт і витискав, немов випрану білизну. Відразу ж захотілося померти самому. Померти, і щоб не було так боляче. Пірнути під землю, і під нею відокремитися від світу і Долі, що зіграла зі мною такий жорстокий жарт.

Симко стоїть перед очима і посміхається.

— Тарасе, ти вже вивчив свою партію?

Я б вивчив усе на світі, тільки щоб Симко повернувся і залишився жити. Жити… жити… жити за для мрій і за для реальності, що ми до неї були такі близькі.

Так я весь у сльозах і соплях і заснув. Здається, через нерви.

Олена поринула в шок, коли дізналася про цю жахливу і, в той же час, несподівану, звістку. Вона обхопила голову руками і сиділа на кухні, ні з ким не розмовляючи. Даремно я намагався її розговорити і якось утішити — вона не слухала і постійно запевняла мене в тому, що сама може дати собі раду.

— Залиш мене, любий, я хочу побути сама.

Я дивився їй в очі і хотів зрозуміти, в якому стані вона знаходиться, а вона розуміла мою турботу без слів і говорила:

— Залиш хоча б на годинку, я трохи оговтаюсь. Я сама швидше впораюсь, ніж за допомогою навіть такої дорогої людини для мене, як ти.

Так — вона була в шоці. Але ще в більшому шоці були батьки Симка, котрим я подзвонив і повідомив про смерть їх сина. Мати засипала мене прокльонами і сказала, що то я винен у смерті її синочка, і мені, послухавши її хвилини зо три, нічого іншого не залишалося, як вимкнути телефон. Потім я, в смс-повідомленні відправив їй координати міського МОРГу, щоб вони з батьком могли забрати тіло сина.