Гумовий Київ рожевих мрій
- Автор: Кожухов Денис
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-36-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гумовий Київ рожевих мрій». Краткое содержание книги:
— Ну, добре, не будемо розпалювати зайвий конфлікт, — увімкнувши задній хід, почав дід. — Ми зібрались тут, щоб мирно посидіти, поговорити про життя, попити чаю. До речі, хтось ще хоче чаю? — запитав дідусь і подивився на присутніх: Віра Надіївна знову взялася за плетиво, Зажура сиділа і розмішувала давно вже розмішаний цукор в своїй чашці з холодним чаєм і по усьому було видно, що добавки вона не хоче, а Оптимізм, відмовляючись, крутнув головою і про щось замріявся, відводячи погляд від діда і фокусуючи його на самоварі.
Дід присів на стілець, вдумливо нахмурив брови, гучно втягнув і видихнув повітря носом і, склавши руки замком, виклав їх на стіл.
— Життя і смерть! — почав він несподівано. — Свідомість людини нагадує зачароване приміщення. Усвідомлення на все життя зачинено в цьому приміщенні. Людина потрапляє в приміщення через особливий отвір — народження. Таким самим чином вона виходить через другий отвір — смерть. До того, як я став Мудрістю (ви це всі знаєте) — я був, як і ви всі колись, людиною. Я при житті пізнав мудрість, і той, хто нею бути втомився, так само, як і багато років назад ваші покровителі — вона захотіла смерті, спокою і, щоб світ не лишився без мудрості — передала свою владу мені. Мудрість запропонувала мені свою посаду, і я, недовго розмірковуючи, як ви зараз можете бачити, погодився. Мене на той момент мали розстрілювати. Я перебував в одиночній камері, і пам'ятаю досить чітко свою останню ніч. Хочу вам про це розповісти…
Він заплющив очі, відхилив голову трохи назад, не міняючи пози, і почав свою розповідь. Схоже було, що він перебуває в стані гіпнозу і, сидячи перед гіпнотизером, розповідає йому про ті спогади, які вони разом викликали.
…Я чую, як капає вода. Лише чую: кап, кап, кап, кап. Побачити її не можу, тому що місце, де перебуваю, позбавлене джерела світла. Ні, не зовсім позбавлене — його бліді відблиски я можу спостерігати крізь кормушку тричі на день — тоді, коли брязкає чавунний засув, і мені, крізь отвір в кованих, важких дверях, просовують харч. Я поглинаю його з жадібністю безпритульної тварини, тому що постійно голодний. Шматка чорного хліба і кухля несолодкого чаю надзвичайно мало, щоб наситити мій невгамовний шлунок. Тому я став вдаватися, як мені здавалося, до хитрощів — не ївши цілий день, до вечора я збирав усі три шматки і поглинав, до безпам'ятства насолоджуючись цією чорною субстанцією, що пропахла цвіллю.
Голод став моїм вірним товаришем, котрий не покидав мене ні на хвилину і з заповзятливістю маніяка піклувався про мене. Голод, котрий наповнював дні і ночі снами про їжу, посміхався своєю беззубою пащею, лагідно гладив мене по голові, доброзичливо заглядав мені в обличчя.
Страшенно мучить печія, але з цим я вже звикнувся. До жаху в очах турбує інше — відчуття приреченості і забутості, якому додає життєвих сил та сама капля води. Кап, кап, кап, кап… Крізь сльози. Кап, кап, кап, кап… Крізь сміх. Кап, кап, кап, кап… Крізь сон. Кап, кап, кап, кап… Крізь дійсність. Можна з'їхати з глузду. Здається мені, що крапля ця, вигадана моїми катами навмисне, для того, щоб я помер від її звуку, що роздирає душу, ще до того, як за мною прийдуть. Ну, от, безглуздий збіг… Я кажу про те, що як тільки подумав про своїх катів…. Тихо, тихо… Що це? Ви теж чуєте? Я чую, як хтось крокує, чи, може, затьмарився мій поранений розум? Адже тільки-но минув обід, а в цей час тут ніхто і ніколи не ходить. Так… Так, так, крокує. Я ясно чую рівномірний гул армійських чобіт. Мабуть, за мною. Скоріше так — «Невже за мною?». А може, ні? Ні, точно за мною. Ось вони зупинились біля дверей. Моє дихання стало судомним і уривчастим, очі бігали по темній камері і не могли знайти собі притулку. Від хвилювання мене почало нудити, і здавалось, що зараз же неодмінно вирве. Я на мить припинив шпортатися і шурхотіти одежею і прислухався до того, що відбувалося назовні. Перемовляються — чутно гомін чоловічих баритонів. Брязнули ключі і відчинилась кормушка.
— Ув'язнений, обличчям до стіни, — почув я і підкорився. Ключ двічі повернувся в замку, після чого двері відчинились.