Мотря

— Не розумію, як великий чоловік не може побороти малої жінки.

— Бо він чоловік, а тяжко чоловікові вискочити з людської шкіри.

— Тоді він тільки чоловік, а не великий.

— З вашою милостю нелегка балачка, — відповів, усміхаючись, гетьман, але так, що Мотря почула цей усміх аж на серцю.

— Я говорю, що чую. Коли в нас для великих людей нема жінок під пару, то хай би вони краще не женилися.

— Краще женитися, неже разжизатися, — відповів гетьман з тою самою усмішкою на устах. — Сумно чоловікові ходити самопас, хочеться мати товаришку вірну.

— а яка ж то товаришка Пріська Яненківна Петрові Дорошенкові?

— Отож-то й біда, що Мотрі Кочубеївни не родилися у нас, як гриби по дощі. Побалакавши з вами хвилину, я згодний сказати, що другої Мотрі не було, а може, й не буде і що гріх такому пишному цвітові потайміру цвісти.

Мотрі кров ударила в виски.

— Пане гетьмане! — сказала, вперве дивлячись йому Прямо в очі. — Може, я й негарно роблю, що щось таке ясновельможності говорю, але я компліментів стерпіти не можу.

Гетьман здивувався:

— Компліментів? Невже ж ви не вірите моїм словам? Я дійсно говорю те, що гадаю. Ваше супротивлення ще більше мене в тому впевнює, що ви панночка не буденна. Друга на вашому місці того не зробила б, і, правду кажучи, з другою в мене не було б такої розмови.

— Такої?

— З другою я друге говорив би, бо я, — тут гетьман глянув з-під ока, — бо я, правду кажучи, не від того з гарною панночкою любо поговорити. Про цей мій гріх, може, люди й більше плещуть, як воно є.

— Не моя річ се знати, ясновельможний пане гетьмане, — почала Мотря, але гетьман перебив її:

— Я вже Любов Федорівну просив, а тепер і вас прошу, щоб лишили титули. Кажіть мені — Іване Степановичу. Титули відчужують людей, а я рад, щоб ми були не чужі для себе.

Мотря спаленіла й замовкла. Кругом бачила невидані трави й казочні цвіти. Дерева прибирали неймовірні форми. Весь світ був ніби казка.

— Вертаючи до того, на чім ми зупинилися, — почав гетьман наново, — я ще раз кажу, що гріх, великий гріх був би, коли б така пишна троянда, як ви, Мотре Василівна, потайміру цвіла. Вам місце на широкому світі, ваше завдання не шити й вишивати, хоч би шовками найдорожчими, але своїм умом, так само, як і красою, причинитися до слави нашої України.

— Як ви це розумієте, Іване Степановичу? — спитала Мотря.

Гетьман зупинився. Між його бровами, від носа у верх чола, пробігла морщина, котра являлася тільки в рішаючих моментах гетьманового життя. Але як скоро вона вибігла на чоло, так скоро й сховалася в невідомих потайниках душі. На Мотрю дивилися знов ті самі гарні, темні, пронизливі очі, і той самий оксамитовий голос грав їй до уха:

— Мотре Василівна! Ви питаєтеся, як я це розумію. А я вам скажу, що ваше питання зайве, бо ви дуже добре знаєте, що я гадаю. Заперечте мені!