Мотря

Перша гадка була у Мотрі — вертати. Вернути, піти на горище і не сходити нині.

Але ж вони побачили, пізнали, здоровлять, — ніяково! Треба йти назустріч, це ж гості, ще й які!

І Мотря пішла.

Хотіла ступати, як звичайно, гордо і пишно — не могла. Чула, що й ноги не слухали її, вгиналися, ніби вона ще хора.

— Вітаємо вашу милість з погідним вечером та з добрим і здоровлям! — сказав гетьман, простягаючи до Мотрі руку.

Мотря глянула на гетьманський каптан, ледви замітно гаптований золотою травою, і на коштовний брильянтовий перстень на його довгій вузькій руці, ніби вона й очей не сміла на гетьмана піднести.

— Вітаю ясновельможного пана гетьмана і панів, — прошепотіла, як хуторянка, аж лиха була на себе.

— А ми отеє з ловів вертаємо, — говорив гетьман.

— Пішки?

— Хотілося пройти. Такий гарний час. Погода — як випрошена в Бога. Товариство лишилося ще в пасіці.

— Мати теж?

— І Любов Федорівна осталася. Вона ж хазяйка. І другої такої хазяйки я не бачив. Ніяк не відпросишся ні від доброї страви, ні від дорогого питва. Але мені треба було покинути любе товариство, бо я ще нині маю листи до Батурина слати. Обговорювали їх, по дорозі йдучи.

— Говоріть, панове, дальше, — просила Мотря, — я піду трохи в діброву. Але гетьман узяв її за руку.

— Ні, того ми не зробимо, щоби вас самою під вечір гекати. Там, бачите, під дубом вовк лежить, вава, — жартував, усміхаючися. Мотрю тая усмішка виводила з рівноваги. Як можна так всміхатися?

— Ми вже обговорили зміст листів, і тепер оба панове доспішаться у двір, щоби їх написати, заки ми повагом доплентаємося туди. Правда, Орлик?

— Так, ясновельможний пане гетьмане! — відповів Орціик і, вклонившись шанобливо, але не покірно, разом з Войнаровським подався вперед. — Минули Петруся і зникли на скруті доріжки.

Гетьман хвилину дивився вслід за ними і, ніби любуючися, казав:

— Це не Орлик, а справжній Орел! Високо він думками літає. Давно такої голови не було в нас на Україні. Багато сподіюся від нього.

— Пан генеральний писар — гарний чоловік.

— Скажу йому це. Рад буде,

— Ні, ні, прошу не казати, — противилася Мотря.

— Чому ж то? Щоб не гадав, що подобався Мотрі Кочубеївній?

— Так.

— Горда панночка. Хочете, щоб ви всім подобалися, а вам ніхто. Так не можна.

Мотря надумувалася хвилину, що їй відповісти.

— Може, й мені хтось уподобався, — сказала, спускаючи очі вниз.

— Щасливий. Нікому й нічого не завидую, тільки того, — відповів гетьман, прошибаючи Мотрю своїми темними, пронизливими очима.

"Як у старого чоловіка можуть бути такі молодечі очі?.."

— Пан гетьман насміхається з хуторянки, — відповіла.

— Таку хуторянку хоч і на княжому престолі сажай, не осоромишся.