Час смертохристів. Міражі 2077

Раптом хтось підштовхнув його легенько в спину. Він здригнувся від переляку, уявивши, як його скидають з балкона 29-го поверху. Він рвучко озирнувся. Божена стояла за ним, усміхаючись.

— Я злякався... — сказав він, відчуваючи, як серце гупає в грудях.

— Ніколи не стійте так близько до краю балкону. Особливо, коли поряд незнайомі люди. Вечеряти будете?

— Страшенно голодний. Бика б з'їв.

Вони повернулися до кімнати, але світла не запалювали.

— Я не їм м'яса, — повідомила Божена.

— А рибу?

— Їм.

— У мене є копчений вугор. Будете?

— Ні, дякую, — відмовилась Божена, наливаючи в чашки молоко й даючи йому шмат паляниці.

Він ковтнув запашне пряжене молоко, в якому зберігався далекий і світлий запах дитинства, коли Ігор на літо їздив до батькової сестри тітки Олі — в село під Уманню, де тітка напувала його таким молоком.

— Що з вами в ЗЕКу сталося? — спитав він. — Вам було погано? Вас ображали?

Вона посмикала кіску, запахнула халат, наче ховала від нього свої таємниці.

— Колись іншим разом розповім. Ніхто мене не ображав. Все було добре... Надто добре. Але я страждала невимовно. Весь час очікувала якоїсь біди. За тиждень я зрозуміла, що це розмірене селянське життя не для мене. Було таке враження, що час зупинився, що я живу в тринадцятому столітті на забутому всіма хуторі, а повз цей хутір скачуть вершники в чорному — хрестоносці, чи що, десь далеко палають міста, киплять битви, а ти сидиш і нічого не робиш, не знаєш, не розумієш.

Помовчала, допиваючи молоко. Хліба з'їла маленький шматок, відщипуваючи хлоп'ячими пальцями від м'якоті крихти, немовби збиралась годувати птахів.