Місто біля моря

Генуезька привела мене в передмістя Лиски, з його маленькими будиночками. Майже вся земля тут була зайнята городами. Я пішов на край посьолку, до самого моря.

Біля берега погойдувались на якорях просмолені рибальські баркаси із згорнутими парусами. На піску, закиданому водоростями, сохли неводи-волокуші. В обличчя ударило повітря морського простору, змішане з запахами копченої риби, водоростей, йоду, смоли.

Порожній піщаний берег тягся до Ногайська. З яру, який спускався до моря, витикалась якась двоповерхова вілла під червоною черепицею. Вечірнє сонце кидало червоні бліки на її вікна з боку Лисок. Шибки наче пломеніли під промінням сонця, яке повільно падало в море. Здавалося, вілла горіла, підпалена зсередини. Я пригадав оповідання ливарників про колишнього власника заводу Кейворта, який дременув в Англію, і вирішив, що не інакше, це його віллу видно вдалині. Досить було тільки порівняти її з маленькими білими мазанками, розкиданими по березі моря, щоб зрозуміти: там жив багач.

По м’якому піску я підійшов до тихого моря і, зачерпнувши руками чистої води, умив спітніле обличчя і змочив волосся.

— Ей, молодче, іди сюди! — почулося з берега.

«Не мене, напевне, — подумав я не обертаючись, — Хто мене може знати тут?» І пішов у напрямі до Генуезької. Але навздогін почулося:

— Василю Степановичу! Товаришу Манджура!

Від маленького будиночка швидко йшов мій сусід по машинках Лука Турунда. Він уже встиг переодягтись у ясно-блакитну, вигорілу на сонці робу, простьобану білими нитками;

— Загордився, справді! — сказав Лука, підбігаючи. — Гукаю, гукаю, а він хоч би тобі що! Я побачив тебе, ще як ти до моря йшов. Чи не топитися, гадаю, хлопець іде від утисків Науменка.

— Здрастуйте! А чого ж мені топитися?

— Давай зайдемо до мене в хату! — запропонував Турунда.

Я відповів непевно:

— Мені до міста треба. Може, іншим разом?

— А я тебе не на весілля кличу. Посидимо трохи та й підемо разом.

Будиночок Турунди був розташований на самому березі. Проходячи у двір, я спитав:

— Не заливає хвилями, коли шторм?

— Бував. Минулої осені майстра[4] подув, і такі хвилі пішли, що шибки вибило водою. Моя дружина навіть курей на горище переселила, щоб море не вкрало.

У кімнаті з низькою стелею було прохолодно. Всі вікна, крім одного, відчинені навстіж, були завішані марлею від мух. На підвіконнях стояли вазончики з геранню і фікусами і пляшки з вишневою наливкою.

— Знайомтесь! — сказав Лука. — Оце мій батько, а оце дружина. Перед вами Василь Степанович. Він прибув до нас на поповнення ливарного цеху… Звідкіля ти прибув, Василю?