Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
Він трохи розгубився після недавньої розмови з Комуровим ще й тому, що той поцікавився: «Ти твердо переконаний, що Ісаєв не жене липу з приводу його рукопису, який зберігається в банку?»
Отже, й це повісили на нього: якщо Ісаєв не бреше, удар прийдеться саме по Лаврентію Павловичу — бити є по чому: саме той наказав Шандору Радо після підписання договору про дружбу з Гітлером не виявляти активності; саме він заборонив Шандору залучати до роботи Рьослера, людину, яка мала прямий зв'язок із штаб-квартирою фюрера, — «провокатор і англійський шпигун». Саме він же, Берія, в паніці, о шостій ранку двадцять другого червня, коли почалася війна, підписав шифровку Радо: «Платіть Рьослеру будь-які гроші, аби тільки працював!» І презирлива відповідь Шандора: «Рьослер працює не за гроші, він не інформатор, а борець проти нацизму». А розстріл усіх наших нелегалів, закинутих у Німеччину? Припинення розвідроботи проти гітлерівців? Не так важливо, що наказав Сталін, — підписав же Берія… А справа Кривицького? Ісаєв цілком міг з ним зустрічатися, а той знав про процеси тридцятих років… У Іспанії він бачився з Орловим — зник, голуб, а працював у Центрі, для нього таємниць немає… З Сироєжкіним дружив, з Антоновим-Овсієнком… З Леопольдом Треппером, «Великим шефом», контактував… Якого чорта Берія уступив своє крісло Абакумову?! Адже сам пішов, ніхто не примушував… Ах, люди, люди, крокодиляче кодло… Невже не можна жити дружно? Відкрито? З щирою душею?! Одне ж діло робимо!
Діло! Діла, усміхнувся Влодимирський, ставимо спектаклі на догоду директорові театру…
Добре, припустимо, я ввожу в комбінацію з Валленбергом і Ісаєвим мого Рата, обіцяю йому другу зірку на погон і бойовий орден… Але ж Сталін дав чесне слово Каменеву й Зінов'єву, що їх не розстріляють, і дав його в присутності Ворошилова, Єжова, Ягоди, Миронова… Саме після цього в чекістів гора з пліч звалилася: ніяких розстрілів не буде, йдеться лише про політичне знищення троцькізму, кров ветеранів більшовицької партії не проллється… А ветеранів партії розстріляли через півгодини після того, як вони закінчили писати прохання про помилування, — на світанку; день, кажуть, був на диво сонячний. І про це дізналися старики Дзержинського й заремствували: «Сталін — брехун, жодному його слову не можна вірити», і їх почали косити з кулеметів… Тисячами… Десятками тисяч… «Ти про що це?» — грізно спитав він себе, якось зсутулившись, — таке чув у собі вперше. І відповів: «Це я про Влодимирського, про тебе, дурень!»
…Він двічі прослухав запис розмови Ісаєва з Валленбергом і остаточно переконався в тому, що сповідь обох — безмежно щира, їх треба негайно звільняти, нема за ними ніякої вини… Але хто ж колов Валленберга на цей самий «Джойнт»? Чому мені ніхто не доповідав про це? Спочатку з ним працював Рюмін, потім Рат… Рат — мій, але він мені про це не говорив. Чому? Рюмін, як сказав Комуров, тепер також буде нашим. Але й він мовчить… Сталін розстрілював тих слідчих, хто не міг упоратися з людьми, заарештованими за його наказом.
Ну, добре, припустимо, я виходжу на процес Валленберга і його викривають Ріббі, Штірліц, Рат — введу його в комбінацію як «зв'язкового» з Лондона.
Процес проти Каменева проводили в Жовтневому залі, жодної перепустки за наказом Сталіна не дали ні одному членові ЦК чи ВЦВКа. Зал був повнісінький працівників НКВС: пригнали сюди стенографісток, прибиральниць, кур'єрів, наглядачів.
А П'ятакова судили при іноземцях. Чому пішли на такий ризик? Де гарантії, що обвинувачені не кричали б у зал правди? Хто знає, як цього домігся Єжов? Доведеться просити у Берії санкцію на ознайомлення із спецпапкою… Чи дасть? Відповіді підсудним писав Сталін, це відомо, чи захоче Берія, щоб я особисто в цьому переконався?
А якщо я проведу процес, а мене після цього знищать, як знищили всіх у НКВС, коли прийшов Єжов, а потім Берія? Адже тих, хто поставив геніальні спектаклі, яких не було в історії людства, перестріляли!
Так і не відповівши на жодне з цих запитань, Влодимирський викликав машину й подався у Театр оперети на площу Маяковського.
Спочатку він ніяк не міг зосередитись на жартиках старого Ярона, потім йому сподобалось, як подавала себе Юнаковська; заплющив очі, слухаючи арію у виконанні Михайла Качалова, помалу спектакль захопив його, розчинив у собі, заспокоїв.
Виходячи з під'їзду, подумав: «Усе-таки оперета — дуже добре мистецтво, дає надію на вихід із найскрутнішого становища, коли вже здається, що трагічна розв'язка неминуча… Кажуть, «легкий жанр»… Ну й чудово, що легкий! В операх або топляться, або помирають, нема в цьому нічого хорошого! От треба й назвати оперу — «важкий жанр»…»