Мертва кров

Всі заніміли від самого лише вигляду опиря, але цієї миті падре Луїджі впевненою рукою і з несподіваною для хирлявого, немічного старого силою встромив у його серце осикову палицю. Опир розплющив очі, і разом з криком з його рота вихлюпнулася кров, яка забризкала всіх довкола. І тоді падре Луїджі вдруге вдарив молотком по осиковій палиці і пробив наскрізь серце опиря. З його відкритого рота потекла кров, але не це вразило людей, а неймовірно білі і довгі ікла, які вже не вміщалися у роті страховиська. Орлов пригадав, що опис таких зубів він знаходив у романах про графа Дракулу. А тим часом падре Луїджі дістав зі своєї валізи сокиру з чорним руків’ям і одним ударом відсік голову опиру. Всі зітхнули з полегшенням, а падре Луїджі, ховаючи сокиру й молоток, сказав:

— Тепер його можна поховати. До речі, цю голову можете віддати до лабораторії. Нехай медики дослідять…

Вже коли всі вийшли на подвір’я і зітхнули з полегшенням, Струве несподівано звернувся до присутніх з проханням:

— Дякувати Богові, ніхто, крім нас, не знав ні про опиря, ні про скарби, які тут знаходилися, але ми всі — люди честі і я сподіваюся, що ніхто з вас ніколи й нікому не розповість про те, що побачив тут. А всім іншим я займуся сам.

Вже у кабінеті Венчеслава лікар Стерлінгов сказав:

— Панове, я хочу сказати, що істота, від якої сьогодні ми позбавили людство, була живим опирем. Тобто він не воскресав з мертвих і це ніяк не пов’язано з потойбіччям і містикою. Я ще дуже погано знаю цю хворобу, але це вже другий випадок у моїй практиці, коли у звичайних людей з причини, поки що невідомої науці, з’являється якесь шкіряне захворювання. Від сонячних променів шкіра змінює свій хімічний склад, і людина потерпає від страшного болю. У неї відбувається деформація шкіри і м’язів, обличчя видовжується, змінюється колір шкіри, згодом змінюється і форма зубів. Такому хворому стає краще лише вночі або в темному холодному приміщенні. Єдине, що йому допомагає, — це людська кров…

Аблаутов сидів, опустивши голову. Ще ніколи його так не мучила совість.

— Це ж ми вчинили самосуд. І я, захисник закону і представник влади, не лише став співучасником убивства, а й сам організував його, та ще й залучив до цього ні в чому не винних людей. Цього мені ніхто не вибачить — ні Бог, ні колега. Зрештою, я й сам собі цього ніколи не вибачу!

— Заспокойтеся, Богдане Івановичу! — в очах лікаря Стерлінгова був щирий подив. — Ця істота була найсправжнісіньким маніяком. Я всю ніч вивчав її мозок і виявив там такі суттєві зміни і такі незворотні процеси, що можу твердити: людиною вона вже не була, і тому ви повинні пишатися тим, що взяли участь у позбавленні людства від неї.

— Пишатися? Радіти? Яким би маніяком ця істота не була, вона була людиною і мала право на людський суд. І лише цей суд міг винести вирок.