Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Я ніколи раніше не бачив такого неозброєним оком і почувався зараз, неначе комаха, що зоряної зимової ночі летить крізь попіл лісової пожежі.
Платформа загальмувала. Паски безпеки потягли мене назад, і я вдарився об інше закуте в броню тіло біля мене. Саша. Тільки Саша, пригадалося мені. Решті Каннінґем дав снодійне, лишивши у спільному тілі лише одну особистість. Я навіть не міг уявити, що таке можливо з множинними особистостями. Вона дивилася на мене з-під лицьового забрала. Жодна з її граней не проявлялася крізь скафандр. В її очах я не бачив нічого.
Цими днями таке траплялося досить часто.
Каннінґема з нами не було. Ніхто не запитав чому, коли Сарасті роздавав завдання. Тепер біолог став першим серед рівних — двійник, дублера якого не було. Другий за незамінністю в нашій незамінній команді.
Це збільшувало мої шанси. Тепер вони становили один до трьох.
Каркас здригнувся від безгучного удару. Я знову поглянув уперед, повз Бейтс, що влаштувалася на передньому місці, повз роботів, прикріплених по двоє обабіч неї. Наш автомат розпочав атаку: запустив заздалегідь підготований надувний модуль на пристрої вибухового буріння, що проникне крізь шкіру «Роршаха», наче вірус крізь клітинну мембрану. Цибата тонконога штукенція зменшилася і зникла з поля зору. За кілька секунд на тлі ебенового краєвиду спалахнуло і згасло крихітне натрієве сонце: заряд антиматерії, такий маленький, що можна було практично перелічити атоми, ударив просто в шкаралупу. Значно грубіше, ніж обережна прелюдія нашого першого побачення.
Ми жорстко приземлилися, доки модуль ще надимався. Піхотинці зіскочили з каркаса за мить до зіткнення, випльовуючи зі своїх сопел тоненькі струмені газу, й оточили нас захисним колом. Наступною спустилася Бейтс. Вона звільнилася з пасків безпеки й попливла просто до набряклого модуля. Ми із Сашею вивантажили котушку оптоволоконного кабелю — складаний барабан завширшки з півметра й діаметром у півтора метри — і разом покотили її. Тим часом один з піхотинців прослизнув крізь шлюзову мембрану модуля.
— Народ, рухаємося, — Бейтс вчепилася в поручні намету. — Тридцять хвилин до…
Вона замовкла. А я не запитував чому: передовий піхотинець розташувався над щойно пробитим входом і вже надіслав нам першу листівку.
Світло з глибини.
Можна подумати, що нам стало легше. Наш вид завжди боявся темряви; мільйони років ми тулилися в печерах і норах, доки невидимі почвари гарчали й сопіли — або ж просто чекали вночі, що панувала надворі, мовчазні й непомітні. Можна подумати, що будь-яке світло, байдуже, наскільки слабке, може прогнати хоч трохи тіней, лишивши менше дірок у свідомості, крізь які заповзатимуть уявні жахіття.
Можна подумати.
Ми рушили за піхотинцем до тьмяного нуртуючого світла, схожого на кисляк з кров’ю. Спершу здавалося, що світиться сама атмосфера — мерехтливий туман, в якому тонуло все на відстані десяти метрів. Однак з’ясувалося, що це ілюзія. Тунель, в який ми пірнули, сягав завширшки близько трьох метрів і був освітлений рядами осяйних рисок, що розмірами й формою скидалися на відрізані людські пальці. Вони звивалися на стінах потрійними спіралями. Ми зауважили схожі виступи й на місці першої висадки, хоча вони не мерехтіли і проміжки між ними здавалися не такими помітними.
— Їх чіткіше видно у близькому до інфрачервоного світлі, — повідомила Бейтс, перемкнувши спектри на наших панелях індикаторів. Гримучі змії вважали б атмосферу прозорою, саме такою вона була і для сонара: перший піхотинець розвіяв туман низкою клацань і з’ясував, що за сімнадцять метрів тунель розширювався до чогось на кшталт порожнини. Примружившись, я подивився в тому напрямку, але крізь туман зміг розгледіти лише обриси печери. І, здається, помітив потвор з великими щелепами, які вже зникли з поля зору.
— Ходімо, — сказала Бейтс.
Ми підключили піхотинців. Одного лишили охороняти вхід, а інших розібрали собі як янголів-охоронців. Роботи спілкувалися з нашими шоломними дисплеями через лазерну лінію зв’язку. Між собою вони розмовляли, послуговуючись негнучким захищеним кабелем з оптоволокна, що розкручувався з котушки позаду нас. У середовищі, де не існувало оптимальних рішень, це був найприйнятніший з усіх можливих компромісів. Наші охоронці на повідках допомагали нам підтримувати зв’язок під час самотніх екскурсій закутками й тупиками.