Вічний календар

Протягом літніх місяців у митницькому домі Коритовських приймали гостей. І хоч у Феліціяна з Шипракевичем із весни до пізньої осені було чимало господарських клопотів — бо ж фільварок! — по неділях Коритовські влаштовували гостину. «Житє люцске, — казав Мицьо до Феліціяна, — єк пчолине. Мусиш літати, доки тє не приб’є градом до земли». Для Феліціяна були погані роки, коли через дощі вилягали пшениця, ячмінь і жито, кидалася жовтизна на тютюнець, здихали коні чи здувалися корови. Хворів Владислав. Знервована Гелена переймалася сином, горбик якого дедалі більше нагадував верблюжий. Діти Коритовських виростали по санаторіях. Здоровій і життєрадісній Алєксандрі перебування у Криниці йшло на користь, а от тіло без душі, Владислав, і там нидів.

Гелена поверталася до Митниці. Владиславове лице ставало паперовим, а коли він пив коров’яче й козяче молоко — починало скидатися на папір, просякнутий воском. З Буковини привозили знахарів, але вони не могли розгадати прокляття Баревичів. Ґольдштейн не розумів, про що офіцер, власник такого маєтку, може балакати з дурним ґоєм. І як можна пригощати його такими дорогими сигаретами й купувати йому єгипетську бібулку «Промєнь». «Ну й що з того, що Мицьо знайшов мертвого Конрада? — не раз запитував себе Лейба. — То треба з ним курити сигарети?» Ґольдштейн розумів, що якби ж то вони тільки курили! Але вони ще про щось говорять. А навіщо Коритовський віддав сад отому Ашкеназі? І навіщо йому той Шипракевич? Тютюни, розсада… Ні, ні. Коритовський тільки й чекає нагоди, щоби звільнити його, Ґольдштейна, який вірою-правдою служив ще батькові Гелени, але нова мітла по-новому мете. Ну, вимерзли трояндові кущі. Так, йой, пішов Мицьо до Конрада скаржитися на Ґольдштейна. Скільки разів він, Лейба Ґольдштейн, казав Конрадові про сад і ті кущі? А кому, прошу вас, було казати? Той сифілітик доживав останні дні й збайдужів до всього.