Замирення

Знову згадавши острів: там існувало одне останнє питання, яке не мало відповіді, і кожне з них розв’яже його по-своєму. Якщо вони тепер перетнули ландшафт, пересаджений з якоїсь незміримої далечини, то що ж тоді існує у межах координат реальної Нуль-зони тут, на Землі?

Ґрейс висунула цю ідею, явно поміркувавши над нею, певне, багато років, обдумуючи її та заглиблюючись у неї.

— Ми, — відповів Керманич, голос його звучав віддалено, погляд дивився відсутньо. — Ми. Ось де ми перебуваємо.

Хоча він не дурень, мусить знати, що Ґрейс має рацію.

— Якщо пройдеш у двері, то потрапиш до Нуль-зони, — сказала Ґрейс. — Якщо перейдеш межу, то потрапиш до іншого світу. До будь-якого.

Тон Ґрейс не допускав сумнівів, ніби її не обходить — вірять вони чи не вірять: у голосі чулася цілковита байдужість до питань, начебто Нуль-зона виснажила її до краплі. Прагматизм, який означав її знання: висновки, яких вона дійшла, нікого не потішать.

Але Жар-птаха знала, що бачила в коридорі, який веде до Нуль-зони, серед уламків і сміття, і все те відбилось у пам’яті, запало в око, як і ті трупи, й вона питала себе: чи це справжнє, чи не плід її уяви? Думала, що могло б пройти у двадцятифутові двері, які описав Керманич, — двері, тепер утрачені. Що ще може пройти крізь такі двері? І її думка: нічого, бо якби це було можливе, воно давно б сталося.

Мочарні ставки набули такої глибини, досконалої синяви у тремкому світлі, що віддзеркалення низьких кущиків і лісу навкруги здавалися такими самими реальними, як і їхні корені-двійники. Забруднені багном чоботи загрузали у твані та корінцях, а коріння рослин пахло майже мов хрумке сіно.

Керманич не раз притулявся до Жар-птахи, щоб утримати рівновагу, майже зіштовхуючи супутницю в болото. Перед ними тепер пахло паленим, а вгорі щось, невидиме їм, зненацька перетнуло хмарний небокрай, і це не здивувало Жар-птахи.