Замирення

— Так, уся ця розмова дурна.

— Ти досі відчуваєш себе іншим?

— Що? Ні. Ні, зі мною все чудово. Ґлоріє.

Потім вони трохи поспостерігали за рибками. Сам хід їхньої бесіди: або ж вони жестикулювали надто шпарко, чи інтонації звучали надто голосно, — змусив рибок поховатися у пісок, і тепер звідтіля на людей визирали тільки їхні оченята.

— Є й на маяку такі речі, які мене навчають, попри все, — мовила Ґлорія, відволікаючи Сола від його думок.

— Стояти прямо, і високо, й випромінювати світло зі своєї голови до моря?

Вона захихотіла, бажаючи зробити йому приємно, хоча Сол вимовив ці слова напівіронічно.

— Ні. Є інше, чого мене навчає маяк. Заспокойся і дай мені сказати. Маяк навчає мене наполегливо працювати, тримати свою кімнату в чистоті, бути чесною, милою до людей. — Потім замислено подивилася собі на ноги. — У мене кімната догори дриґом, і я брешу, і я ніколи не буваю милою до людей, але це ідея.

Трохи знічено він промовив:

— Оця рибка внизу точно тебе боїться.

— Ха, правда? Вона ж мене не знає. Якби знала, ця рибка точно потиснула б мені руку.

— Не думаю, що ти добереш бодай якісь аргументи, аби її переконати. І є стільки способів зашкодити їй, не бажаючи цього. — Дивився у ці сині оченята, які не блимали, в золоту смужку, з темними вертикальними чоловічками, і йому здалося, що він відкрив засадничу істину.

А дівчинка спитала:

— Тобі ж подобається бути доглядачем маяка, хіба не так, Соле? — Сол! Оце щось новеньке. Коли це вони перетворилися на Сола і Ґлорію, замість містера Еванса та Ґлорії?

— А ти що? Хочеш зайняти моє місце, коли виростеш?

— Ні. Ніколи не хотіла бути доглядачем маяка. Копатися лопатою, вирощувати томати і весь час лазити. — Чи їй здається, що саме на це він витрачає свій час? Йому здалося, що так.

— От нарешті ти щиро заговорила.

— Ага. Мама каже, що мені потрібно бути не такою щирою.

— Це так. — Його батько міг бути не таким щирим, бо щирість — це часто шлях до жорстокості.

— Хай там як, а я не можу тут довго лишатися. — У неї в голосі звучав справжній жаль.

— Ганьба! Враховуючи, що ти щира дівчинка.

— Я знаю, еге? Та мені пора йти. Мама скоро приїде на машині. Ми поїдемо до міста зустрітися з моїм татом.

— О, то він забере тебе на канікули? Так от що це за день.

Ставок-калюжку знову затьмарила тінь, і все, що він зміг розгледіти, були двоє облич, які вдивлялися у воду. Він міг би бути схожим на її батька, чи не так? А чи занадто старий для цього? Але такі думки — вияв слабкості.

— Цього разу — довше, — сказала вона, явно невдоволено. — Мама хоче, аби я там пробула принаймні місяців зо два. Бо вона втратила другу роботу, і їй треба знайти якусь іншу. Але це тільки на вісім тижнів. Чи, може, на шістдесят днів.