Поліція

Харрі здалося, що він почув стук дверей. Він зняв навушники, в яких звучала музика з нового диску групи «Бон Іверз», що досі виправдовувала його очікування. Прислухався. Тиша.

— Арнольде? — гукнув він.

Відповіді не було. Харрі звик пізніми вечорами наодинці сидіти в цьому крилі Поліцейської академії. Звичайно, хтось із прибиральників міг тут що-небудь забути, але погляд, кинутий на годинник, підказав, що вже не вечір, а ніч. Харрі подивився наліво, на пачку неперевірених робіт на письмовому столі. Більшість студентів роздрукували їх на принтері на грубому папері, яким користувалися у бібліотеці. Від цього паперу було стільки пилу, що коли Харрі приходив додому, кінчики пальців у нього були жовті, як від нікотину, і Ракель примушувала його мити руки перед тим, як дозволити доторкнутися до себе.

Він виглянув у вікно. Високо в небі стояв місяць, його світло відбивалося від вікон і дахів будинків на вулиці Кіркевейєн і в районі Майорстуа. У південному напрямку виднілися мерехтливі зелені вогні будівлі радіостанції KPMG і розташований поряд із нею кінотеатр «Колізей». Нічого величного, красивого або навіть мальовничого. Але перед ним лежало місто, в якому Харрі прожив і пропрацював усе своє життя. Іноді вранці в Гонконгу він додавав трохи опіуму в сигарету і йшов на дах готелю «Чункінг» зустрічати початок дня. Він сидів у темряві і сподівався, що промені сонця от-от освітять місто, і це буде його рідне місто. Скромне місто з низькими сором’язливими будинками, а не з цими сталевими шпилями, що вселяють острах. Він сподівався побачити м’які зелені пагорби Осло, а не круті, жорстокі чорні гори. Почути гуркіт гальм трамвая на зупинці або гудіння порома з Данії, що входить у фіорд, щасливого через те, що йому і цього разу вдалося перейти море, яке розділяло Фредеріксхавн і Осло.