Життя і мета собаки
- Автор: Кэмерон Брюс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-2467-4
- Переводчик: Ганна Яновская
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя і мета собаки». Краткое содержание книги:
— Вечеря, Лео! Хочеш вечеряти? — припросив він, і в його голосі було трохи награне збудження. Зазвичай так людина показує собаці, що відбувається щось хороше. На верхню сходинку низенького ґанку гучно опустилася металева миска.
Від слова «вечеря» я спинився, як укопаний, і так стояв. Тим часом приземкуватий, товстий і дуже ротатий собака спустився з ґанку, недалеко відійшов у двір і зробив там свою справу. За його рухами було видно: він старий, тому, мабуть, досі не відчув мене. Пес пішов назад, трохи потицявся носом у миску, а потім піднявся й пошкрібся в двері. За хвилину йому відчинили.
— Ти точно вже, Лео? Точно нічого не хочеш їсти? — спитав чоловік. У його голосі був такий смуток, що він нагадав мені, як Ел заплакав у дворі того дня, який я востаннє провів із ним і Майєю. — Ну що ж, заходь, Лео.
Пес застогнав, але, здається, не зміг поставити задні лапи на останню сходинку. Чоловік лагідно й дбайливо нахилився та заніс собаку в хату.
Я несподівано відчув, як сильно мене тягне до цієї людини. Зненацька мене осяяло: тут може бути мій дім. Чоловік любить свого Лео, то він полюбить і мене. Він мене годуватиме, а коли я стану старий і немічний, заноситиме в хату. Навіть якщо я зовсім не знаходитиму когось, чи не ходитиму до школи, чи не робитиму ще якусь справу, в мене буде дах над головою. Цьому божевільному, безцільному життю Ведмедика слід покласти край.
Я підійшов до будинку і вчинив розумно — з’їв те, що принесли Лео. Після тижнів несмачної собачої їжі, якою мені доводилося харчуватися в Лайзи та Віктора, в яку вітром наносило пісок, така соковита м’ясна страва була найкращою поживою в моєму житті. Коли їжа скінчилася, я вилизав миску, і від дзенькоту посудини об сходи пес, який був усередині будинку, насторожився й попереджувально гавкнув. Я почув, як він з того боку підходить до дверей і тяжко сопе. У міру того як наближався Лео, його низьке гарчання чулося дедалі гучніше.
Схоже, собаці не дуже сподобалося б, якби я оселився в цьому домі.
Я стрілою кинувся з ґанку, тому, коли у дворі ввімкнувся ліхтар, я вже був під деревами. Вороже гарчання Лео означало просту річ: мені треба знайти власний дім. І це було нормально, адже після того, як я наївся, я уже не так прагнув мешкати саме тут.
Я поспав десь у високій траві, втомлений, але більш задоволений, ніж був раніше, оскільки мій шлунок був повний.
Коли я знайшов місто, то вже знову зголоднів, але я розумів, що це саме те місце, яке було мені потрібне. Спершу я щось заплутався — я пройшов так багато будинків, на вулицях було повно машин і дітей, але пам’ять підказувала мені, що тут мали б бути поля. Проте потім я підійшов до того місця, де, бувало, Дідусь сидів разом із друзями й випльовував якусь гидоту, пахнуло там так само, як і раніше, тільки вікна були забиті старими дошками, а сусідня будівля зникла — натомість була вирита грязька яма. На її дні повзала машина, яка совала перед собою великі купи землі. Люди таке можуть — прибрати старий будинок, звести новий — так Дідусь повітку змайстрував. Вони змінюють усе навколо, як їм подобається, а собаки тільки й можуть, що супроводжувати їх та (якщо пощастить) покататися на машині. Шум і нові запахи підказали мені, що люди дуже зайняті зміною свого міста.
Коли я біг вулицею, кілька перехожих довго дивилися на мене, і щоразу це змушувало мене почуватися поганим собакою. У мене не було справжньої мети, і от я тут. Із великого металевого бака випав мішок зі сміттям, і я з величезним почуттям провини розірвав його й витяг шматок м’яса в якомусь липкому солодкому соусі. Замість того щоб з’їсти свій харч одразу, я сховався від людей за бак саме так, як мене навчила перша мати.
Урешті я доблукав до собачого парку, сів скраєчку під якимись деревами та із заздрістю дивився, як люди кидають летючі тарілки своїм псам, а ті ловлять їх у повітрі. Без нашийника я почувався голим. Я розумів, що маю триматися позаду, але те, як посеред великого двору боролися пси, притягувало мене, мов магніт, і я незчувся, як опинився серед них, качався по землі, бігав і забувався від радості, що я собака й граюся.
Деякі пси не йшли боротися, вони лишалися біля своїх господарів і обнюхували парк по периметру, вдаючи, що не цікавляться нашими веселощами. Інші собаки бігали за м’ячиками чи тарілками, але врешті люди кликали їх до себе, саджали в машину й везли кудись кататися. Усіх, окрім мене. Проте ніхто з дорослих, здається, не помітив і не звернув увагу на те, що я був сам-один.
Наприкінці дня якась жінка привела в парк свою велику собаку жовтуватої масті та спустила з повідця. Тепер я вже награвся, стомився й просто лежав у дворі, хекав і спостерігав за грою двох інших псів. Жовта радо приєдналася до них, перервавши гру на обнюхування й махання хвостом. Я підскочив, пішов привітатися з новоприбулою — і вражено виявив, ким вона пахне…