Життя і мета собаки

Схоже, собаці не дуже сподобалося б, якби я оселився в цьому домі.

Я стрілою кинувся з ґанку, тому, коли у дворі ввімкнувся ліхтар, я вже був під деревами. Вороже гарчання Лео означало просту річ: мені треба знайти власний дім. І це було нормально, адже після того, як я наївся, я уже не так прагнув мешкати саме тут.

Я поспав десь у високій траві, втомлений, але більш задоволений, ніж був раніше, оскільки мій шлунок був повний.

Коли я знайшов місто, то вже знову зголоднів, але я розумів, що це саме те місце, яке було мені потрібне. Спершу я щось заплутався — я пройшов так багато будинків, на вулицях було повно машин і дітей, але пам’ять підказувала мені, що тут мали б бути поля. Проте потім я підійшов до того місця, де, бувало, Дідусь сидів разом із друзями й випльовував якусь гидоту, пахнуло там так само, як і раніше, тільки вікна були забиті старими дошками, а сусідня будівля зникла — натомість була вирита грязька яма. На її дні повзала машина, яка совала перед собою великі купи землі. Люди таке можуть — прибрати старий будинок, звести новий — так Дідусь повітку змайстрував. Вони змінюють усе навколо, як їм подобається, а собаки тільки й можуть, що супроводжувати їх та (якщо пощастить) покататися на машині. Шум і нові запахи підказали мені, що люди дуже зайняті зміною свого міста.

Коли я біг вулицею, кілька перехожих довго дивилися на мене, і щоразу це змушувало мене почуватися поганим собакою. У мене не було справжньої мети, і от я тут. Із великого металевого бака випав мішок зі сміттям, і я з величезним почуттям провини розірвав його й витяг шматок м’яса в якомусь липкому солодкому соусі. Замість того щоб з’їсти свій харч одразу, я сховався від людей за бак саме так, як мене навчила перша мати.

Урешті я доблукав до собачого парку, сів скраєчку під якимись деревами та із заздрістю дивився, як люди кидають летючі тарілки своїм псам, а ті ловлять їх у повітрі. Без нашийника я почувався голим. Я розумів, що маю триматися позаду, але те, як посеред великого двору боролися пси, притягувало мене, мов магніт, і я незчувся, як опинився серед них, качався по землі, бігав і забувався від радості, що я собака й граюся.

Деякі пси не йшли боротися, вони лишалися біля своїх господарів і обнюхували парк по периметру, вдаючи, що не цікавляться нашими веселощами. Інші собаки бігали за м’ячиками чи тарілками, але врешті люди кликали їх до себе, саджали в машину й везли кудись кататися. Усіх, окрім мене. Проте ніхто з дорослих, здається, не помітив і не звернув увагу на те, що я був сам-один.

Наприкінці дня якась жінка привела в парк свою велику собаку жовтуватої масті та спустила з повідця. Тепер я вже награвся, стомився й просто лежав у дворі, хекав і спостерігав за грою двох інших псів. Жовта радо приєдналася до них, перервавши гру на обнюхування й махання хвостом. Я підскочив, пішов привітатися з новоприбулою — і вражено виявив, ким вона пахне…