Життя і мета собаки

Я був собакою, який навчився жити серед людей. Єдиною метою мого життя було служити їм. Тепер, без них, я був покинутий напризволяще. Не було в мене ні мети, ні долі, ні надії. Будь-хто, хто б тоді побачив, як я скрадаюся понад берегами, міг би переплутати мене з моєю лякливою першою матір’ю — ось до чого мене довів Віктор, коли покинув самого.

Величезне дерево, що впало взимку з берега, тепер лежало біля води, і там, де було його коріння, утворилася природна печера. Коли сонце сіло, я заліз у це темне місце, змучений і втомлений. Я геть не розумів, що це діється в моєму житті.

Зранку мене розбудив голод. Коли я підняв ніс, то не вчув нічого, крім річкового й лісового духу. Я рушив далі понад протокою, бо не придумав нічого кращого. Тепер я вже йшов повільніше, ніж учора, шкандибаючи від болю в порожньому животі. Я подумав про дохлу рибу, яку інколи викидало на берег ставка. Ну чому я тоді на ній просто качався? Чому не з’їв, коли була така нагода? Дохла риба нині була б надзвичайним делікатесом, але з річки нічого їстівного на берег не виносило.

Мені було так погано, що, коли нетоптаний берег перетворився на стежку, яка пахла людьми, я майже не звернув на це уваги. Я механічно брів уперед, і став лише тоді, коли доріжка круто піднялася на гірку й злилася з дорогою.

Дорога вела до мосту, який пролягав через річку. Я підвів голову — і з моїх очей спала полуда. Коли я відчайдушно принюхався, то зрозумів: я вже тут бував. Нас із Ітаном на цьому самому місці підібрав поліцейський і повіз на машині додому, на Ферму!

Очевидно, минуло багато років: маленькі деревця біля одного краю мосту, які я колись позначав, уже стали велетнями, тому мені довелося помітити їх заново; підгнилі дощечки кладки хтось замінив. Проте в усьому іншому запахи були точнісінько такі самі, як я пам’ятав.

Поки я стояв на мосту, повз мене проїхала машина. Вона посигналила, і я відскочив. Проте за хвилину я нерішуче побіг за нею дорогою, віддаляючись від річки. Я й уявлення не мав, куди мені тепер іти. Проте щось підказувало: якщо рухатися в цьому напрямі, то, врешті-решт, я потраплю до міста. А де місто — там і люди, а де люди — там і харч.

Коли біля дороги з’явилося ще одне шосе, те саме чуття підказало мені, що треба завернути праворуч. Я так і зробив, хоча й винувато відсахнувся у високі трави від машини, яка їхала в мій бік. Я почувався поганим собакою, а голод це тільки посилював.

Я пройшов багато будинків. Більшість із них стояли далеко від дороги. Часто на мене гавкали собаки, яким не подобалося, що я зайшов на їхню територію. Десь перед тим як стемніло, я пробігав повз місце, де сильно пахло псами, — аж раптом бічні двері відчинилися і з них вийшов чоловік.