День відбуття
- Автор: Волков Алексей Михайлович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-73-6
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «День відбуття». Краткое содержание книги:
Ви ще не знайомі з творчістю Олексія Волкова? Тоді тим більше прочитайте цю книжку. Переможець другого конкурсу «Золотий Бабай», майстер інтриги, лікар і письменник, він радує нас своїм черговим романом. Усі, хто прочитав попередні книжки — «Виконавець» та «Подорож у безвихідь», солідарні в одному — на небосхилі української літератури зійшла нова зірка. Її ім’я Олексій Волков.
У трилері «День відбуття» письменник повертається до містичних мотивів і, як завжди за динамічним сюжетом приховує багато загадок та серйозних питань. І кожен читач тут знайде своє. Варто тільки пошукати.
— Знаю, — сказав Гайдукевич. — Але, гадаю, якщо я не загнувся у тій щілині, тепер уже цього не станеться. А друга?
— З другою складніше, — похмуро сказав Сергій. — Адже якісь «харгілони» все-таки існують.
Промінь світла різонув його по очах, і він інстинктивно затулився рукою. Гайдукевич увімкнув ліхтар і вирячився на нього, не ладен здобутися на слово.
— Не дивіться так і не засліплюйте мене, — попросив Сергій. — Я, звичайно, далекий від думки про потойбічних істот, що живляться мерцями, але… З одним навіть битися довелося. Ніж дійсно кривий… і гострий, до речі… У темряві дійсно бачить, що є, то є.
Гайдукевич був настільки збентежений почутим, що виглядав на повного бовдура.
— Як це… що це означає?
— Ну, якщо ми з вами визнаємо, що мерці не оживають, то, очевидно, якісь живі люди. Хоча смердять так, наче справді побували у могилі… Існує хтось, кому відомо, що ви тут робите, і хто хоче звести ваші зусилля нанівець. Принаймні таке складається враження. Хтось працює під «харгілонів». І цей «хтось» хоче довести, гадаю, насамперед Юлії, що виконання цього закляття не звільняє її від влади харгілонів.
— Як… Ти що, дійсно щось таке бачив?! — здавалося, до Гайдукевича, нарешті, щось почало доходити. Обличчя його зблідло, він сіпнувся наче хотів встати.
У відповідь Сергій підняв футболку, показуючи йому зроблену Юлією пов’язку з червоною плямою.
— Що це?
— Робота ваших «харгілонів», — Сергій спромігся на невеселий жарт. І коротко розповів про сутичку біля Хмарочоса.
— То вона стріляла? Вона стріляла у нього? — ще раз перепитав Гайдукевич.
— Стріляла, — сказав Сергій. — Повернулася назад, уже високо видершись на скелю. І стріляла у нього. Інакше мене б тут зараз не було.
— Бачиш… вона врятувала тобі життя.
— Автоматично й вам, — виправив Сергій. — Якби він мене прирізав, ви б тут загинули рано чи пізно. Гаразд, не будемо про це. Подумайте краще, хто б міг вас пасти.
— Не знаю, — одразу відповів Гайдукевич, — це абсурд. Ніхто.
Нарешті він отямився від вражаючої новини. Сергієві навіть здалося, що у погляді промайнуло якесь осмислення небезпеки. Можливо, тому саме зараз йому й кинувся в очі власний ніж, який, ще раніше вибитий Сергієм з його руки валявся під стіною коридора. Думаючи про своє, Гайдукевич ліг на бік і, скривившись, таки дотягся до нього. Витер від пилюки широке коротке та грубе блискуче лезо і вклав до піхов на поясі. Людина, яку ніхто не міг переслідувати, була явно задоволена цією несподіваною знахідкою.
— Чому ви так упевнені? Ви ж не хочете сказати, що не маєте ворогів?
Він тільки знизав плечима.
— По-перше, я дійсно не маю тут ворогів. У моїх бізнесових справах повний лад. І особисто я також нікому не наступав на хвіст. А найголовніше — ніхто не здогадується, що я замислив і для чого влаштував тут вибух. Розумієш? Це знаємо лише ми з Юлією. Ніхто, ні Ринат, ні Олег, ні тим більше прапор, не знає про харгілонів. Їм платять, а вони виконують роботу. Розумієш? Переслідувати можуть кожну людину, але ніхто… ніхто не може вирядитися харгілоном.
— Отже, це вони і є… — пробурмотів Сергій. — Ну, біс із ним. Мусимо йти. Поки коридор рівний, тягтиму вас на мотузку, а ви відпихатиметеся здоровою ногою. А перешкоди долатимемо… навіть не знаю як. Але мусимо. Поки доберемося, Юлія знайде когось, хто допоможе вилізти нагору.
Він зробив рух підводитися.
— Про це дійсно більше ніхто не може знати, — повторив Гайдукевич.
— А якщо Юлія комусь розповіла? Могла вона таке зробити?
— Ні, — відразу заперечив той. — Не могла. Вона завжди мені все каже. Ти не розумієш. Ми з нею наче одне ціле.
— Про моє коліно не знали, — вставив Сергій.
— Це інше, — подумавши, сказав Гайдукевич. — Вона бачила, скільки я зусиль докладаю, щоб врятувати її, щоб усе це влаштувати. І тут раптом їй стає шкода найманого тренера. Ні, тут інше. Їй просто було незручно переді мною. Гарантія, що вона нікому б не сказала.
— А… — Сергій на мить «загальмував», не знаючи, варто зачіпати цю тему чи ні.
— Що? — не зрозумів Гайдукевич. — Ну кажи! Чого зупинився?
— Гаразд… — він зиркнув спідлоба, — а та сексуальна блондинка з дев’ятиповерхівки… Вона також не в курсі?
Той явно не сподівався почути щось подібне.
— Звідки ти знаєш? Звідки тобі про неї відомо? — підвищуючи голос, запитав він.
— Бачив вас разом. Випадково. Під будинком.
— Ти слідкував за мною…