Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
Незабаром прийшла Віолета. Вона переодягнулась. Коротеньке домашнє платтячко з білим комірцем робило її схожою на школярку.
— Дідусь спить, — сказала вона, схиливши голівку на плече, — отже, наша партія в карти відкладається на невизначений час.
— Нічого, — кивнув Абакум. — Не біда.
— О, не поспішайте з висновками! — хитро всміхнулась Віолета. — Ви ще не знаєте, що вас чекає!
— Я готовий на все! — смиренно відповів Абакум. Потім спитав: — А де ж піаніно? Ви, здається, хотіли пограти мені?
— Воно в моїй кімнаті, — сказала Віолета, лукаво глянувши на нього з-під довгих вій. — Якщо не боїтесь, то прошу вас у мою дівочу світлицю.
— Життя загартувало мене, — відповів зітхаючи Абакум і підвівся. — Дякую.
Дівчина зігнула лікоть і очима показала йому, щоб він узяв її під руку.
Йордана, яка підмітала у вестибюлі, побачивши їх, спочатку здивовано витріщила очі, потім підкреслено нахмурилась. Гостреньке підборіддя старенької затремтіло, наче її трясла лихоманка.
А Віолета дзвінко і весело розсміялась, злегка притиснувши до себе руку Абакума. Він відчув трепет її твердої груді, і пальці його раптом стали вологі.
— Репетирую, тітко Йордана, — сказала вона, насилу стримуючи сміх. — Нічого особливого тут нема, ти не бійся.
— Репетируй! Тільки тихше, не розбуди дідуся, — сердито прошипіла Йордана. — Знаєш, котра година?
Віолета не відповіла. Штовхнувши двері спальні кінчиком своєї туфельки, вона пропустила Абакума.
Тут було затишно. У кутку лагідно гоготіла зелена кафельна груба. М'яко світився жовтий абажур, від чого кімната наче поринула в золотисту напівтемряву. Ліворуч вікна стояло невисоке односпальне ліжко, вже постелене до сну. Воно ніби гріло і вабило синім атласом ковдри і білизною наволочок на пухових подушках. Мабуть, ця приготовлена постіль трохи довше затримала на собі погляд Абакума, бо Віолета раптом почала пояснювати і вибачатись, що тітка Йордана має погану звичку стелити їм з дідусем постелі ще засвітла.
Потім Віолета поклала на стілець в'язану подушечку і запросила Абакума сісти біля груби, в якій потріскували дрова, сповнюючи повітря легким ароматом смоли. Це так сподобалось Абакумові, що він мрійливо зітхнув і неуважливо почав набивати люльку.
А Віолета підійшла до піаніно, яке швидше скидалося на облуплену, потріскану шкільну парту, відкрила кришку і пробігла пальцями по пожовклих клавішах. Абакумові здалося, що по кімнаті пронісся тихий ніжний подих, наче зітканий з срібних ниток.
— Що зіграти? Веселе чи сумне? — спитала Віолета.
— І веселе, і сумне, — всміхнувся Абакум.
Вона задумалась, схиливши голову над клавішами. А він душею ніби вбирав у себе тепло, інтимний спокій цієї маленької і скромної кімнати, його одночасно охопили і сум, і невимовне щастя. Потім довгі тонкі пальці Віолети забігали по клавішах, і, хоч вона грала не бозна-як, Абакумові здалося, що вже з першими звуками кімната почала раптом кудись зникати. Все навколо перетворилось у чудову суміш кольорових і темних барв, та яскраві, світлі переважали. Наче радість переплелась із сумом, мрія про красу змахувала крилами… Мрія обіцяла щастя, якого ніколи не можна досягти. Та чого б варте було життя без цієї мрії?
Абакум не був знавцем музики, але вже з перших акордів відчув, як його охоплює трепет — наче далеке невидиме світло сповнює душу примарним сяйвом. То був Бетховен, його «Крейцерова соната», один з тих небагатьох музичних творів, які хвилювали Абакума і які він слухав захоплено. Раптом Абакум відчув, що душа його стискається від тупого болю і ніби благально простягає руки до когось, хто давно пішов і ніколи не повернеться.
Несподівано до кімнати ввійшла Йордана. Поставивши невеликий металевий піднос з кофе і коньяком на круглий столик біля ліжка, вона почекала хвилинку, похмура, мовчазна. Ніхто не заговорив з нею, і жінка, сердито знизавши плечима, безшумно вийшла.
Віолета перестала грати, повернулась, почекала, поки Йордана причине за собою двері, а потім по-дитячому розсміялась і задирливо погрозила їй кулачком.
— Як стереже мене, — сказала вона і додала: — Ви помітили, що вона зайшла без стуку?
— Ні, — сказав Абакум. — Нічого не помітив.
— Господи! — вигукнула Віолета. — Я, мабуть, страшенно замучила вас своєю грою. Ви маєте вигляд такого нещасного. Замучила, правда ж?
— Навпаки, — похитав головою Абакум. — У ці хвилини, коли ви грали, я почував себе дуже щасливим, можливо, навіть занадто.