Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
— Ну як, сподобався спектакль?
Асен у цю мить закурював цигарку.
— Що? Спектакль? — він запалив другий сірник, бо дощ погасив перший. — Спектакль пройшов добре. Навіть дуже добре.
— Невже? — різко повернулась до нього Віолета. В її голосі звучали гнівні і в'їдливі нотки. — Невже ти можеш мати якусь думку про спектакль, коли дивився всього три картини?
Вона труснула головою і прискорила ходу. Каблучки її дзвінко застукотіли по мокрому тротуару.
— Чому всього три картини? — здивовано спитав Абакум.
— Чому, чому! — Асен зітхнув, і на обличчі в нього з'явилася стражденна міна. — Скажу. Можливо, хоч ти мене зрозумієш!
— Чи не проспав, бува, інші картини? — спитав Абакум.
— Гірше, — відповів Асен. — Не проспав, а просто втік. Ганебно втік з театру, як справжній бай Ганю[15] через якісь там окуляри. Розумієш?
— Нічого не розумію! — похитав головою Абакум. — Які окуляри?
Асен скоса глянув на нього, але відповів не відразу.
Вони йшли по Раковській до стоянки таксі на вулиці Аксакова. Пробившись крізь натовп, який виходив з театру сатири, всі троє попрямували повз скверик і зупинились біля магазину російської книги, щоб спробувати тут піймати таксі, бо на стоянці не було жодного. І поки Віолета сердито мовчала, розглядаючи вітрину, Асен у кількох словах розповів Абакумові сумну історію. Ці окуляри, пристосовані для інфрачервоного проміння, подарував йому один французький кінооператор під час фестивалю в Каннах. Та важливо не це. Для того, щоб користуватися окулярами, тобто, щоб крізь них можна було бачити, їх через певний час заряджають струмом. Асен увімкнув окуляри в апаратуру для зарядки (він мав скромну лабораторію на дядьковій віллі), але тільки в театрі згадав, що зарядку треба припинити о восьмій годині вечора, бо від перенапруження може перегоріти обмотка. А такі окуляри на дорозі не лежать. І ось, щоб запобігти пошкодженню, він вийшов з театру, взяв таксі і помчав додому. На бульварі Яворова на його машину ледве не налетів якийсь ідіот, що, всупереч правилам, засліпив їх далеким світлом. Цьому типові Асен із задоволенням скрутив би в'язи, коли б знайшов його серед тисяч інших негідників, що населяють грішний світ. «Ось так скручу йому в'язи!» — показав Абакумові, як він це зробив би. Абакум обережно зауважив, що при такій зустрічі все може статися навпаки, тобто негідник скрутить в'язи Асенові. Режисер зареготав, а потім почав просити пробачення у Віолети. Отже, історія з окулярами закінчилась сумно: коли Асен примчав у лабораторію, непоправне, на жаль, уже сталося. Він ще раз згадав «ідіота», який мало не наскочив на нього.
— Цей «ідіот» і досі хвилює твоє серце? — спитав Абакум.
Асен не відповів.
— Заради такої рідкісної речі я теж рискнув би головою, — промовив Абакум. — І пропустив би кілька картин, а весь спектакль послав би до біса, якби це було потрібно.
— Бачиш? — Асен узяв Віолету під руку. — Він каже, що послав би до біса весь спектакль, а ти сердишся з-за кількох картин!
— Він не залишив би свою наречену! — роздратовано кинула Віолета і вирвала в нього свою руку.
Асен насупив брови, але промовчав. У цей час підійшло таксі. Абакум сів поруч з шофером. Усю дорогу вони мовчали. Прощаючись, Захов сказав:
— Дуже шкода, що трапилась така неприємність з окулярами і через них — сварка між вами. В усьому винен я, бо запросив вас у театр.
— Забудь. Це дрібниця! — засміявся Асен. — Завтра я напишу своєму приятелеві в Канни, і він надішле мені ще дві пари нових окулярів. Одні неодмінно подарую тобі на пам'ять. Як подивишся крізь них, раптом згадаєш про світ тіней, і на душі в тебе стане весело. Що ж до Віолети, то вона, мабуть, уже простила мене, бо це її обов'язок — прощати. Правда ж, люба?
— Помиляєшся, — несподівано відповіла йому Віолета твердим, але спокійним голосом. — Я щодо тебе ще не маю ніяких зобов'язань.
Дівчина недбало кивнула йому і, штовхнувши хвіртку, ввійшла на подвір'я. Залізна хвіртка тихенько рипнула.
— Приємних сновидінь! — крикнув їй услід Асен і зник у темряві за «густою завісою дощу, навіть не попрощавшись з Абакумом.
— Зайдімо до нас, — запросила Абакума Віолета, коли вони підійшли до будинку. — Почастую вас кофе і коньяком. Я ж знаю, ви любите кофе. Якщо дідусь ще не спить, пограємо в карти. А якщо вже ліг, я пограю вам на піаніно. Музикантка я погана, зате дідусеве піаніно неабияке. Це щось середнє між піаніно і клавесином. Прийдете?
Абакум подякував і через кілька хвилин уже сидів у вітальні в кріслі з коліщатками, купленому, мабуть, ще під час другої Балканської війни. Служниця Йордана, певно, його ровесниця, але ще більш незграбна, ніж воно, засвітила люстру, і від яскравого світла у вітальні наче стало ще холодніше.
15
Бай Ганю — герой однойменного роману Алеко Константинова, представник малокультурної болгарської буржуазії, що народжувалася в другій половині XIX століття. Його ім'я стало прозивним.