Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
Я почув ще одну нехитру історію. Про собаку. Десь роздобув він півбуханця хліба і біг вулицею селища. Біг не озираючись, ніби нічого не чув і не бачив, такий був у нього зосереджений, по-собачому серйозний вигляд. Вибіг за околицю, перейшов на крок. Почав роззиратися. Примітив відлюдну місцину під кущем. Заходився розгрібати лапами сухе листя, потім випорпав яму. Поклав туди хліб. І став неквапом, обережно загортати здобич. Але не лапами, а носом. Як бульдозер. І робота ця так поглинула його, що нічого й не помітив довкола. Навіть ворону, що сиділа на сусідньому дереві, не примітив. А та, скособочившись, пильнувала й дивувалася з несподіваної удачі.
Євген замовк і підкинув у багаття хмизу. Я подумав про нього: це перше бажання побачити життя і збагнути його по-своєму. І ось що вразило: ці два простенькі епізоди, про які Євген розповів, я потім не раз пригадував. Проте мені не пощастило: я так і не побачив хоробрих ворон. І собаку з хлібом теж не довелося зустріти.
Хвилини зо дві мовчали, тільки смолисте дерево потріскувало від жару. Я підійшов ближче, і багаття війнуло на мене теплом.
Я почув про Арктичне кільце життя. Про Велику Сибірську ополонку. Серед льодових просторів океану — сині озера. Великі ділянки там ніколи не замерзають. Відкрита вода в серці Арктики. Євген добре знав про це і бачив своїми очима.
— Є ще Східно-Таймирська ополонка, — додала Сіллієме, — та інші… там, де закінчується шельф, далеко від берега. Під час припливів материковий схил піднімає з глибини теплу воду. А коли ще є підводні хребти, тоді припливна течія руйнує лід у найлютіші морози. Це зовсім особлива географічна зона.
— Ні, з Таймиру не вийде Мадагаскару, — сказала одна з дівчат. — Навіть після Сонцеграда в це важко повірити. Хай колись були тропіки, але й тоді земна вісь була нахилена зовсім під іншим кутом, і океани з’єднувалися один з одним широкими протоками, і Північний магнітний полюс був десь на півдні. Все, все зовсім не так, як зараз.
— Річ не в тропіках, — зауважив гітарист, — пустеля ні до чого, ось про що йдеться.
— Там не пустеля, а пташині базари! Мільйони птахів.
— Це природа змушує птахів гніздитися там, де вони можуть знайти корм, — заперечила Сіллієме. — Пташиний базар — це п’ятдесят чи сто тисяч птахів, але не мільйон. Пташенята там рідше гинуть від холоду. Коли поряд інші птахи, тепловіддача менша. А ось на острові Врангеля гніздиться всього шість пар воронів. Птиця всеїдна, та однаково взимку скрутно. Пустеля! От якби весь Північний Льодовитий перетворити на кільце життя!
— Я читав, — сказав Євген, — що через потепління клімату багато птахів уже гніздиться на градус північніше. Чайки, свищі… Сіллієме, підкажи… ага… морські чернюки, люрики, лугові коники, кайри, баклани…
— Птахи почали прилітати раніше. Днів на десять-двадцять.
— Потім буде тепліше. Коли проект завершимо. Ліс на північ теж далі піде. Тоді навіть на острові Врангеля можна буде побачити ялівників, синьошийок, снігурів, горихвісток. А влітку буде тепло, як тут у нас.
— Чому б не встановити приймачі одразу на Півночі? Ось що не второпаю, — сказала дівчина, яка сиділа поруч з Сіллієме.
— Там мерзлота, — відповів Євген. — Складно. Та й рівновагу можна порушити. П’ятдесят років потрібно, щоб трав’яний покрив відновився.
— А я бачив женшень, — сказав високий хлопець. — Позаминулого літа. Місце — глухе-глухе, кряжисте дерево з дуплом. Я спочатку на дупло дивився. В ньому може навіть ведмідь заховатися. Потім бачу-яскраво-зелене листя, схоже на долоню… Батько сказав: женшень. Доторкатися до нього не можна: дуже легко зіпсувати. Навіть кедрова шишка або джміль, якщо зачеплять цвіт і листя, змушують його заснути. Він перестає рости і спить багато років.
— А потім?
— Прокидається. Кажуть, в одну з ночей, коли з’являється цвіт, можна побачити світіння, білий вогонь, ніби й корінь світиться так само. Проте це легенда. А в іншій легенді розповідається про народження женшеня. Коли сильна блискавка влучає в дзеркальну воду джерела, на цьому місці виростає корінь життя, а вода йде під землю.
— Я був у курільських лісах, — сказав гітарист. — Там де-не-де ще залишилися такі ж зарості, як на Сахаліні. Лопухи двометрові, а дудник — як пальма. Луг схожий на ліс. Дощ почнеться, парасоля не потрібна — лист лопуха наче намет або пляжний навіс.
…Багаття згасало. Стало тихо й незатишно, ніби в покинутій домівці. Крізь глибину кедрової гущавини до нас підкрадалася ніч. Ні шереху, ні звуку. На тлі світлої зоряної пороші — брили кедрів, за спиною внизу — чорне сонне море.