Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
Дарці чогось тепер уже не соромно за свої сльози. Нехай Данко бачить і знає. Якби могла, то серце своє вирізала б з грудей, щоб він сам міг подержати його у своїй руці і почути, як воно б'ється для нього. Данко виймає з грудної кишені злежану, невживану шовкову хустину й м'яко, ледве торкаючись срібних кульок, виловлює нею Дарчині сльози. Обидвоє сміються при цьому добросердною усмішкою, що вибачає й обіцяє. Дарка дивиться на нього своїми чистими, промитими слізьми, розжалобленими очима і хоче, щоб він сам догадався те, чого вона йому не сміє сказати:
— Дай собі спокій з тією румункою, Даночку… Ти, може, сам не догадуєшся, чого ти її щодня мусиш додому проводити… Я боюся… я чогось боюся, що ця донька префекта стане твоїм і моїм нещастям, Даночку.
Данко впізнає, що Дарчині очі переживають щось:
— Не вільно дівчині бути сумненькою тоді, коли нема причини для цього… Подивися на мене, Дарцю. Так! А тепер усміхнися!
„Будь тихо, дурненьке, — каже Дарка свому серцю — будь тихо! Він не полюбить тамтої, хоч би тому, щоб мені не зробити прикрости. Хіба ти не бачиш, як він дбає про твій спокій, дурненьке?"
— Що ти думаєш в неділю робити? — питається Данко.
Дарка боїться вийти з якимсь готовим планом. Ану ж Данко схоче умовитися з нею на неділю?
— Бо я вибираюся з товаришами на прогульку на Цецин. Їдемо роверами!
— Хто ці товариші? — цікава Дарка щось більше знати.
— Мої товариші? О, це „файні" хлопці!
І Дарка знов мусить погодитись з тим, що існує багато справ, багато людей, багато часу, які належать виключно до Данкового світу — до „його" власного світу, що розділює їх одне від одного.
Надвечір'я золотою драбинкою спускається на дахи міста. Вулиця спроквола переходить у шепіт. Данко підіймається і каже собі шепотом:
— Я вже піду.
І Дарка відчуває, що з цим словом відривається один за одним атом її серця, але не має сміливости пробувати затримати його.
— Сервус!
— Сервус! — і не проводить його навіть на коридор. Не хоче зустрітись із ким-небудь з домашніх.
Спирається обіруч на балкон і бачить, як Данко на порозі вулиці поправляє собі комір, завертає на п'яті і пускається вниз Руською. Перед церквою скручує праворуч. „Ні, дорога до Джорджеску не сюдою", — зітхає з полегшею Дарка. І раптом звідкись — несподіваний приплив гарячого жалю, хвиля докорів і каяття: „Як могла вона відпустити Данка від себе так без одного сердечного слова? Чому не гукнула ще з балкону до нього? І потім дивуватись… дивуватись, що Данко шукає товариства тієї румунки! Тієї… по-циганськи музикальної румунки! А Стефа… ні, ще ближча, ще рідніша, ще більш пожадана стала вона для неї. За те, що звернула свою увагу на Данка. Хіба ж це не говорить про спорідненість їх душ?"
— Дарко! Де ти? — шукає її Лідка.
Дарка прилягає до поруччя. У півсутінках майже зливається з ними. Лідчині кроки дуднять в коридорі, а потім зовсім стихають. Ніч тихенько розсуває засув від своєї комори.
VIII
Перше листопада з голими галузками обчімханих дерев вигулькнуло якось так поквапно, що якби не приїхав був тоді татко, то Дарка не повірила б, що вже 1-е!
Татко, як усі інтеліґенти, що живуть на селі, урвав пів дня від господарки, хати, школи й землі і хотів за того пів дня привезти з собою в село пів міста. Так! Треба було за тих кілька годин, від ранішнього до пополудневого поїзду: оббігти кілька разів вгору і вниз сходи в „шульамті", повідвідувати всі українські редакції (це ті вістки з села, що їх до звичайного громадянина не допускала цензура), заглянути до єдиної української книгарні Гливки, випити чай в українському ресторані в надії, що, може, зустріне там когось з давніх товаришів, потім мамині справи (довгий-довгий список), а при самому кінці — Дарка. Тому, що Дарка була на самому кінці у списку всіх важних справ, для неї залишилося найменше часу.
Татко на тлі чужого середовища і відмінних обставин був зовсім інший від того татуся у Веренчанці. Якийсь несміливий чи, може, тільки робив таке вражіння. Дарка помітила, що тут, де стільки чепурних старших панів, якось занадто виразно світив голим хребтом татків хутряний комір. І капелюха з такими широкими крисами не носить тут ніхто з добре одітих, старших панів. Давніше це відкриття розсмішило б Дарку. Вона не завагалася б жартувала з татком на цю тему. Сьогодні болить її оця таткова бідність. Проте їй анітрохи не соромно за таткову немодність. Навпаки! Якби від цього стало легше таткові, якби це мало яке значення для нього, то вона готова була б узяти його під руку, піти з ним на саму Панську увечері, коли найбільше елеґантних пань і панів проходжується там, і говорити кожному: