Прощавай, кохана!

Двері замкнулися.

— Спокійний сьогодні вечір, — кинув я.

Ми опинилися біля позолоченої арки, що вела до грального залу. Людей там було не так вже й багато. Звичайний зал — як і тисячі подібних. У протилежному кінці містився бар із кількома стільцями. Посередині — прохід. Музика то вибухала, то вщухала. Я чув, як рухається колесо рулетки. Один із відвідувачів грав у фараона. Все, як і скрізь. У залі було близько шістдесяти чоловік. На столі для гри у фараона лежала купа банкнот, що правили за банк. Гравець, літній сивий чоловік, напружено стежив за круп'є.

Двоє чоловіків у смокінгах неквапом рушили до нас, наче прогулювались, ні на що не звертаючи уваги. Цього треба було чекати. Мій підступний провідник і я чекали на них. Коли вони проминули арку, їхні руки опустилися до кишень — звісно, вони шукали не сигарети.

— Отепер ми побудемо тут у невеликій компанії, — сказав мій провідник. — Ви не заперечуєте?

— Ви Брюнет, — раптом промовив я.

— Так, — відповів він, знизавши плечима.

— А ви не такий вже й грізний ззовні, — зауважив я.

— Гадаю, що так.

Двоє у смокінгах стали обабіч мене.

— Ходімте, — сказав Брюнет, — тут можна спокійно побалакати.

Він одчинив двері до кімнати, яка була водночас схожа і не схожа на каюту. Над темним письмовим столом, зробленим скоріше за все не з дерева, а з якогось пластику, висіли дві мідні лампи, закріплені на стелі шарнірами. У кінці кімнати стояло два ліжка, пофарбовані під дерево. Нижнє ліжко — застелене, а на верхньому височіла купа платівок і каталогів. У кутку стояла велика радіола. Канапа червоної шкіри, червоний килим, попільнички, підставка для сигарет та келихів і невеликий бар у іншому кутку.

— Сідайте, — запросив Брюнет і попрямував до столу.

На столі лежало багато паперів, схожих на ділове листування, аркуші з надрукованими стовпчиками цифр. Брюнет сів у масивне крісло з високою спинкою, трохи відкинувся і уважно глянув на мене. Потім підвівся, зняв пальто, шарф і кинув їх десь убік, тоді знову сів, узяв авторучку і заходився задумливо проводити нею по мочці вуха. Усміхався він по-котячому, але я люблю котів.

Не літній, не молодий, не товстий і не худий. Обличчя — засмагле, обвітрене, певне, тому, що він багато часу проводив на океані. Волосся — коричневе, трохи кучеряве від природи чи від моря. Чоло невисоке, розумне, у жовтуватих очах причаїлася ледь помітна погроза. В нього були напрочуд гарні руки, добре доглянуті, але не занадто. Темно-синій смокінг при тому світлі здавався майже чорним, а перлина, що він носив, — завеликою. Певно, це в мені промовляла заздрість.

Брюнет довго дивився на мене, перш ніж сказав:

— У нього револьвер.

Один із охоронців притулив до мого хребта щось тверде. Звісно, то була не вудка, а щось інше. М'яка тренована рука витягла мій пістолет з кишені і обмацала інші.

— Ще щось? — спитав голос у мене за спиною.