Прощавай, кохана!
- Автор: Чэндлер Раймонд
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0221
- Переводчик: Наталія Бойко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Прощавай, кохана!». Краткое содержание книги:
— Гей, Куций! Як поживають твої бамбіно?
В італійця з несподіванки відвалилася щелепа, і він поліз за пазуху червоної сорочки. Рудий навідліг ударив його по зубах і міцно схопив. Тоді обережно поклав на підлогу і почав шматувати червону сорочку.
— Це його образить більше, ніж добряча прочуханка, — лагідно промовив Рудий. — Річ у тім, що мій приятель схотів піднятися по вентиляційній шахті, а там уже займатися своїм рекетом. На палубі не повинні почути нічого.
Він вправно зв'язав італійця, засунув у рота кляп і поклав окуляри у безпечне місце. Ми підійшли до вентиляційної шахти. Я подивився вгору, але, крім темряви, нічого не побачив.
— До зустрічі, — сказав я.
— Може, тобі ще потрібна допомога?
Я заперечливо похитав головою і обтрусився, як мокрий собака.
— Хіба що підрозділ морських піхотинців, — відповів я. — Тільки коли не зроблю цього сам, то не зроблю зовсім. Бувай!
— Скільки ти будеш там? — занепокоєно спитав він.
— Годину, може, менше.
Рудий задумливо подивився на мене, пожував губу, тоді кивнув.
— Часом людина повинна щось зробити, — промовив Рудий. — Завітай у зал для гри в бінго, коли буде час.
Він відійшов, але, ступивши кілька кроків, повернувся.
— Ця штука відмикає вантажний люк, — сказав він. — Візьми, може, вона допоможе тобі викупити щось. Скористайся з неї.
Рудий швидко зник.
Розділ 38
Холодне повітря линуло назустріч. Шлях нагору по вентиляційній шахті здавався дуже довгим… Три хвилини тягнулися як добра година, але нарешті я обережно висунув голову з люка. Навколо стояли вкриті брезентом шлюпки. У темряві попереду чулися голоси. Повільно рухався промінь прожектора, якого було прикріплено вище палуби на спеціальній платформі до однієї з щогол. Біля прожектора десь має бути хлопець з кулеметом чи, може, з браунінгом. Невесела робота. Особливо тоді, коли вантажний люк лишають незамкненим.
Було чутно приглушену музику, що линула ніби з поганенького приймача. Високо в небі, над самісінькими вогнями щогли, незважаючи на туман, мерехтіли кілька зірок, ледь освітлюючи палубу.
Я виліз з люка, витяг з наплічної кобури кольт, сховав його під пахвою, притискаючи рукою до боку. Ступивши три безшумні кроки, зупинився, вслуховуючись. Голоси, що розмовляли, замовкли, але нічого не сталося, — вони знову долинули з-за двох шлюпок. Я почав вдивлятися. І ось, за якимись таємничими законами, розсіяне світло сфокусувалося і вихопило з ночі та туману блискучу сталь кулемета на високій тринозі. Його дуло спиралося на поручні. Біля нього стояли двоє і курили. За мить розмова знову почалася, але жодного слова я розібрати не міг.
Я досить довго стояв, прислуховуючись до розмови, коли раптом почув за спиною:
— Пробачте. Але гостям не дозволяється бути на цій палубі.
Я неспішно обернувся і спершу глянув на його руки: брудні, але порожні.
Тоді кивнув головою і ступив убік, ніс шлюпки приховав нас. Чоловік рушив за мною, безшумно ступаючи по палубі.
— Напевно, я заблукав, — сказав я.
— Виходить, що так. — Голос у нього був молодий, приємний. — Унизу під східним трапом є двері з спеціальним пружинним замком — дуже надійним. Колись там був вільний прохід із ланцюгом над мідною табличкою. Згодом ми з'ясували, що дехто цим зловживає.
Він говорив повільно. Можливо, тому, щоб виказати люб'язність, можливо, чогось чекав і тому тягнув час.
— Певно, хтось залишив двері відчинені, — сказав я.
— Бачте, — почав він і нахилив голову. Хлопець був нижчий за мене. — Бачте, як виходить. Коли хтось залишає двері відчиненими, це дуже не подобається шефу. Щоб такого не було, ми маємо з'ясувати, як ви сюди потрапили. Я певен — ви це знаєте.
— Авжеж. З'ясувати це не важко. Давайте спустимось і побалакаємо з шефом.