Час великої гри. Фантоми 2079 року
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Оля не відмовилась від нової роботи — навпаки, з головою поринула в цю діяльність, яка в більшості революціонерів і будівничих держави викликала огиду Як людина горда, вона не поскаржилася Гайдуку на несправедливе призначення, на яке погодився її колишній найбільший друг і товариш по революції Василь Воля (Оля хотіла взяти на себе в канцелярії президента відповідальність за встановлення і підтримання контактів з містами і землями нової держави); вона не розповідала чоловікові про дрібні інтриги Богошитської (він знав про це з інших джерел). Оля не хотіла визнати справедливість другого «закону Гайдука»: революційна солідарність закінчується в момент розподілу посад у новій владі. Але він бачив, як дружина страждає від несправедливості. За своєю посадою, надто низькою в ієрархії нової держави, Оля не мала ніякої можливості зустрічатися з Василем Волею, якого вона за допомогою батька врятувала від неминучої смерті в 2076 році, коли ЛУК був розгромлений ДерВаром через агента–провокатора, що втерся в довір'я Василя Волі.
Гайдук з сумом згадував, як пізно повертається додому змарніла дружина, яка всю свою енергію віддає новій справі — допомозі тим нещасним людиноподібним істотам, що творили групи слизовиків. Оля не хотіла нічого їсти, ні розповідати, ні читати, ні навіть кохатися — тільки спати.
Літак, що летів на висоті три тисячі метрів, не зачіпаючи чорні хмари, які супроводжували їх від самого Гостомеля, почав знижуватись. Раптом небо над ними роз'яснилося, наче в крижаному шарі хмар виникла ополонка, і Гайдук побачив унизу блакитну гладінь озера Лаго–Маджоре, оточеного зусібіч темно–зеленими ближніми й синіми — дальніми — горами. Це були Альпи, але лагідні, майже ніжні вигини їхніх схилів ні в чому не нагадували ті суворі, стрімкі гостроверхі, вкриті сяючою кригою та снігом неприступні вершини, що запам'яталися Гайдукові, коли був у Берні й поїхав у гори з добрим другом, начальником департаменту контррозвідки Швейцарії Морісом Швайнштайгером. їхали в гори (це було взимку) жовтим залізничним потягом, потім піднімалися фунікулером, пересіли у вагончики підйомників — серце завмерло від жаху коли вагончик, розхитуючись на вітрі, завис над засніженою прірвою; нарешті опинилися на вершині гори Шільтгорн, яку обступали такі ж непривітні, сланцевого кольору стрімкі вершини, засипані снігом, випили доброго німецького пива й з'їли неймовірних розмірів шнЩель.
Альпи довкола Локарно були зовсім інші — не німецькі, схожі на суворих тевтонських рицарів, а жіночні, італійські.
Пасажири літака заніміли від захвату: вони з монохромної, сумної київської дійсності потрапили до кольорового, забутого ними світу казки — наче більма з очей зійшли.
— Бляха–муха… — вимовив Невінчаний. — Невже так у житті буває?
І почав витирати пальцем очі, щоб зупинити сльози.
Гайдукові перехопило горло, коли побачив гондолу — чорну з золотим візерунком, що тихо пливла по озеру.
Літак повільно спускався вздовж берега, паралельно до пан'європейської автостради Е–Зб. Пілот пояснив, що сідатимуть на штучну бетонну платформу–смугу побудовану поряд з автострадою.
«Сессна–Шкода» навдивовижу м'яко зупинилася метрах у десяти від краю посадочної смуги, за яким можна було побачити прозору воду білі яхти, що гойдалися біля причалів «Marina‑Lokarno».
їх зустрів молодий, добре виспортований американець, у зеленій альпійській куртці, який представився офісним менеджером Клубу Локарно. Вони всілися у два автомобілі з відкритим верхом — тут стояло субтропічне тепло — й поїхали, перетинаючи старе місто, що потопало в зелені, — до дільниці Монті–Трініті, як пояснив Боб, розташованої у передгір'ях Альп, над Локарно. Боб вибачився, бо (подивився на годинник) у пана Фрідмана власне почався шабад — суботня молитва й час роздумів й вони зможуть зустрітися тільки завтра, в суботу після третьої години пополудні, коли в небі над Локарно з'явиться перша вечірня зоря.
Гайдук ще раз пошкодував, що не зміг узяти з собою Олю до цього тихого раю. Вільний час, що несподівано з'явився у Гайдука, ще більше засмутив його.
Звивистою дорогою вони піднімалися в гори, з насолодою вдихаючи запахи придорожніх буків та виноградників, наче пили терпке вино. Старовинна кам'яна огорожа оточувала місце, куди їх привезли. Над залізною, свіжопофарбованою у чорний колір брамою висіла вигадлива чавунна композиція: химерно закручена виноградна лоза з широким листям сплетінням вусиків і важкими гронами оточувала латинський напис, виконаний чомусь готичними літерами: