Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Потім ми лежали біч-о-біч, хоч земля вже віддавала холодом, і дивились у небо, на якому густо розклалися сріблисті хмари зі своїм темним підспуддям, між них сокровенно сяяли бездонні голубі озера і заплави. Хилило вже до вечора, принаймні сонце просвічувало зелень збоку.

— Тобі треба повертатися, — сказала дівчина, голос у неї був грудний, теплий, я її навіть полюбив через цей голос, — бо коли доберешся?

— Доберусь, — сказав я легковажно, все тіло моє співало, як і оці цвіркуни навколо нас. — Знаєш, що мені хочеться?

— Вже все мав, — сказала дівчина теплим, грудним голосом.

— Я про інше. Хочеться в якусь неділю втекти з тобою до Києва. Отак сісти в автобус і поїхати.

— Нащо? — спитала вона.

— Люблю Київ у цю пору. Поблукаємо по Вічній алеї, хочеш? Або переїдемо на Труханів острів.

Ми з нею вже не раз блукали алеями київських парків, бо наші стосунки почалися позаминулого року. Отже, мали змогу блукати й по осінніх алеях. Тоді якось дивно наповнюєшся, а що може бути прекрасніше, коли цілуєш кохану, а під ногами жовте лапате листя, коли сидиш на лавці й повільно випалюєш сигарету, а коло тебе складає листяного букета людина, яка відповідає на твою любов, — був я тоді, здається, таки досить сентиментальний.

— Не знаю, — мовила вона. — Треба відпрошуватися. Ми не завжди у неділю вихідні.

— Ми також, — сказав я. — Але коли раз утечемо, нічого вони нам не зроблять.

— Хіба десь під кінець, — сказала дівчина. — Коли глибша стане осінь.

Я теж про це думав. Коли пройдуть вересневі дощі й природа зробить оту перекличку з тепла на холод. Коли знову з’явиться сонце, але то вже буде інакше сонце — наливатиме листя своєю барвою, і воно зацвіте, запалахкотить, — саме тоді найліпше й блукається алеями київських парків.