Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
— Молодець! Молодець! Я гордий за тебе!
Я підсміювався з цієї його сентиментальності, бо мені таки чесно здавалося, що він мені приший кобилі хвіст. Ось про це я й думав, їдучи в торохтливій вісімці і дивлячись на сірі краєвиди, а швидше — звично вихоплюючи з тротуару зграбненькі дівочі постаті. Не відчував я й особливої тривоги, бо всі люди в цьому світі хворіють, і нічого особливого в тому нема.
Я зійшов і рушив шукати потрібну мені палату. Почав мжичити дощ, сіре повітря бовталося між білими корпусами, здавалося, що воно набивається в рота, ніби вата, й чавить горло.
Батька я не впізнав: переді мною лежала його тінь. Де поділася огрядність, воло біля шиї — обличчя неголене, зі щік витиналася сива щетина. Побачивши мене, він раптом заплакав:
— Ти прийшов, сину, ти прийшов! — сказав він.
— Таж прийшов, — сказав я. — Чого б мав не прийти?
— А я буду вмирати, сину, — сказав батько.
— Що ти таке кажеш?
— Вони від мене ховають, але я знаю. Як довідався, що я тут?
Я розповів.
— Вже давно її про це прошу, — мовив батько. — Я такий радий, що ти прийшов.
— Що у тебе?
— Болить мені усе… Кінчаєш школу?
— Кінчаю, — мовив я.
— Буде золота медаль?
— Обов’язково, — мовив я.
І знову побачив, що батькове обличчя, оте змучене, заросле обличчя засвітилося й стало горде.
— І підеш в інститут? — спитав він.
— В університет, — сказав я і побачив, що він аж задихнувся, так вразив його мій намір: очевидно, поняття університету було для нього фантастичне.
— Шкода, що я тебе не побачу студентом, — сказав він і делікатно погладив мені руку: очі його щасливо палали.
— Чого це не побачиш? — мовив я легковажно. — Тебе тут підлатають…
Але він нічого не відказав, тільки дивився на мене, і мені аж незручно стало від того розглядання.
— Побрий мене, Максе, — попросив він. — Я сам не можу.
Я взяв з його тумбочки електробритву й виголив йому щоки, бороду, підборіддя й піднісся. Вряди-годи його лице кривилося, очевидно терпів біль. Одеколоном він помазався сам.
— Зробили операцію, — сказав пошепки, відкинувшись утомлено після всіх маніпуляцій. — Розрізали, але нічого робити не стали… Я хочу тобі сказати одне, не знаю, чи так це тобі треба, але хочу… Я любив тебе, Максе, з усіх своїх дітей найбільше… Бо ти з них найбільше мій…
Замовк і заплющив очі. Я сидів біля нього по-своєму вражений і не знав, що казати.
— У тебе все тут є? — спитав я. — Може, щось принести?
— Нічого не треба, — сказав батько. — Нічого, Максе… Одне тільки хотів, щоб ти приїхав… Дякую, що поголив.
Я посидів ще трохи, ми говорили вже малозначні речі, вперше за весь час він запитав про матір та вітчима і чи вітчим і досі буває в запоях? Виявляється, про те знав, хоч я йому про наше сімейне життя нічого не розказував. Знав більше того: про материні плани прописати мене в бабусі, його матері, і, виявляється, сам того бажав. Із того всього я зробив висновок, що з моєю матір’ю він вряди-годи мав ділові зносини; може, якось їй матеріально допомагав — не знаю. Ще одне я відкрив, сидячи біля його ліжка: ця людина зовсім не була черства. Навіть тут, на смертному ложі, він думав про найбільш обійденого, як вважав, сина свого — мене…
Вийшов із лікарні зворушений, навіть уражений. Не вірив, що він справді помре — був-бо ще не старий чоловік. Хотілося думати, що видряпається; очевидно, й мені треба було виявляти до нього більше уваги. Я не пішов до трамваю, а рушив у зворотній бік, де був невеликий лісок, до якого впритул прилягала лікарня. Дув холодний вітер, я блукав між голих дерев, і мені якось так дивно було на душі. Зрештою, я змерз і, щоб дістатися трамваю, пішов на сходи, які вели на Батийову гору. Звідси я дивився на місто, воно тонуло у сивім мареві. Знову почав моросити дощ, обличчя у мене було мокре, його припікав холодний вітер…
Батько вмер через два дні. Волею мачухи його спалили в крематорії. Ми зайшли в холодне бетонне жерло, труну поставили на спеціальній підставці, мати моя теж пішла на похорони, були якісь не відомі мені люди, очевидно, оті номерні із заводу; жінка із вибіленим волоссям та сірим обличчям прочитала сірим голосом похоронне слово; труна з батьком опустилася в отвір, і той отвір зачинився.