Заборонена кімната
- Автор: Унгер Фред
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Сергій Кобленц
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Заборонена кімната». Краткое содержание книги:
Головний герой твору — молодий юрист Тердонк — випадково прочиняє двері до «забороненої кімнати» гітлерівських недобитків та їхніх фінансових покровителів і стає з ними до бою…
— А-а-а… Виходить, ви маклер?
— Ні, юрист.
Жандарм замислився. Після півпляшки божолі цей процес відбувався не так швидко. Згодом запитав:
— І Фешоз був там?
Час був переходити в контратаку: адже запитувати завжди легше, ніж відповідати.
— Хіба ділянка належить Фешозу? — поцікавився я.
— Ні, — невдоволено відповів він. — Фешоз лише управитель. Та хіба ви цього не знали?
— Я чув, що володар саме він, — відпарирував я так упевнено, що він не зміг заперечити. — Кому ж він служить?
— Одній фірмі. Іноземний капітал.
— Німецькій?
— Швейцарській.
— І з якого часу вона володіє ділянкою?
— Не знаю точно… З сорок четвертого… Слухайте-но…
— Будьмо! — швиденько гукнув я. — Вип'ємо за домську жандармерію!
Він трохи поманірився, та все ж таки випив. Я налив знову.
— Ви хотіли розповісти мені, — нагадав я, — кому належав монастир раніше.
Невдоволений, він кришив свій хліб, навіть ковток вина не поліпшив його настрою.
— Раніше, — пробурмотів він, — монастир належав одному маркізу. Потім там були німецькі солдати, а згодом — есесівці. Наприкінці 1944 року його було продано швейцарській фірмі.
— І ви знаєте її назву?
Сопіння.
— Знає Фешоз. Але нікому не каже. А я тут чужий. Новачок. Прошпетився — і перевели сюди. Зрозуміло?
Я промовчав. Мені здалося, що товстун знає значно більше, ніж говорить.
— Але в монастирі бувають люди, — наполягав я.
— Можливо.
— Все ж таки?
Він знизав плечима.
— Іноді, обходячи шосе, я чую шум моторів. Або ж бачу світло фар. Вони їздять тільки вночі, Іноді хтось з них заходить сюди, — він кивнув у бік стойки, — випити або купити сигарет.
— Що то за люди?
Він був узяв склянку, але хутко поставив її і з огидою відсунув.
— Німці, — сказав він і кинув на мене дивний погляд, значення якого я не зрозумів. На його обличчі промайнула тінь. — А іноді…
Він пошпортався у кишені і жбурнув на стіл монети.
— Фешоз, — різко сказав він, — француз. А ви — німець. Тут є різниця. До того ж ви гість нашої країни, а я — лише маленький дурний сільський жандарм. Мені невідомо, що ви тут шукаєте. І не хочу про це питати. Однак за краще мені піти звідси. За вино я заплачу сам.
Я здивовано дивився на жандарма: не міг пояснити таку різку зміну його настрою.
— Але мосьє…
— Гаразд, — відгукнувся він. — Може, я і несправедливий до вас. Та вже скоїлося стільки несправедливостей, що одна зайва не завадить. Розумієте?
Останню фразу він вимовив по-німецьки. Його обличчя дивно змінилося. Воно вже не нагадувало ситу й байдужу бичачу морду. Помітний відблиск смутку з'явився на ньому з домішкою розпачу й гидливості.
— Вибачте…
— Не треба вибачатися. Мабуть, це мушу зробити я.
Француз підвівся. Його велике, м'яке черево заколихалося над столом.
— Раджу вам лише одне, мосьє: киньте той клятий монастир, їдьте додому! Негайно, ще сьогодні…
І пішов.
— Ось маєте, — промовив хтось поруч.
Деніз. Допитливо дивлячись на мене, вона простягала ліхтарик.
— Годиться?
Вона також розмовляла німецькою мовою зворушливо невміло. Я взяв ліхтарик, увімкнув його. Не дуже новий, батарейка слабкувата, але для моїх потреб цього було досить.
— Дякую, — сказав я. — Скільки?..
— Нічого, — швидко відповіла вона. — Вранці віддаси. Позичила в матері.
Над Домом нависла ніч. На її чорному покривалі виблискували тисячі світлих цяточок. Звідкись долинула музика.
4
Я зсунув два крісла і поміж них поставив ще стілець. Ця композиція задовольнила мене. Зробив ще й інше: підсунув до дверей стіл, потім розламав один стілець і підпер його спинкою ручку дверей так, щоб її не можна було повернути. Після цього умостився в кріслах, накрив ноги зеленою скатертиною, викурив сигарету, передав через місяць привіт для їжачка, позіхнув і швидко заснув.
Коли прокинувся, не відразу збагнув, де перебуваю.
Крісла.
Портрети з блідими обличчями.
Жовто-фіолетові прямокутники вікон.
Перелякано глянув на годинник: мушу поспішати, якщо хочу опівдні бути в Парижі.
Крекчучи, виплутався із скатертини і пошкандибав до вікна. Темно-зелені газони виблискували росою, у кущах ще ховалися нічні тіні. Силуети дерев були сріблясто-сірими, за ними проглядала вже жовтизна новонароджуваного дня, вона поступового змінювалася, ставала рожево-фіолетовою, наливалася все більше інтенсивними фарбами. У вітах дерев баляндрасили птахи.