Задуха

Вигляд у мене, прямо скажемо, не дуже. Пика жовтянична; стою зігнувшись мало не навпіл — через біль у животі. Доводиться задирати голову й тягти шию, щоб дивитися просто в камеру. Шия тонка, як рука. Борлак стирчить, ніби виставлений уперед лікоть. Це було вчора, відразу після роботи. Тому вигляд у мене відповідний. Лляна сорочка, штани до колін. Краватка і туфлі з пряжками. Загалом, божевільня на виїзді.

— Друже, — мовить Денні. Ми сидимо вдома у Бет. Дивимося нас по телевізору. І Денні каже: — Якийсь ти сам на себе не схожий.

Там, у телевізорі, я схожий на вгодованого Тарзана з мавпою і смаженими каштанами. На череватого рятівника з його блаженною усмішкою. На героя, котрому більше нічого приховувати.

Там, перед камерою, я намагався пояснити глядачам, що тут нічого страшного не відбувається. Я намагався їм пояснити, що я сам здійняв бучу — зателефонував до міської ради й попросив розібратися. Сказав, що я живу по сусідству, і якийсь псих ненормальний затіяв тут будівництво на пустирі, явно не діставши дозволу. Мало того, що будівельний майданчик — це зона підвищеної небезпеки, зокрема для дітей, так іще хлопець, який будує, має підозрілий вигляд. Напевно, це буде яка-небудь сатанинська церква.

Потім я зателефонував на телебачення і сказав те ж саме.

Ось як усе почалось.

Я не захотів пояснювати, чому я все це затіяв. Бо мені просто хотілось, аби він зрозумів, що я йому потрібен. Мені хотілося стати йому необхідним.

Але мої пояснення дуже порізали на телебаченні, і в результаті я вийшов якимсь недоумкуватим маніяком, спітнілим од збудження, який горлає на репортера, щоб той забирався, і явно силкується гепнути кулаком по об’єктиву камери.

— Друже, — мовить Денні.

Бет записала мій виступ на відео — ще декілька секунд із життя у скам’янілому часі, — й ми дивимося його знову і знову.

Денні каже:

— У тебе наче біси вселились.

Насправді в мене вселилися не біси. Скоріше навпаки. Одержимий ідеєю божественного милосердя, я намагаюся бути добрим, гарним і чулим. Намагаюся творити маленькі чудеса, щоб потім перейти до великих.

Я виймаю термометр із рота. 101 за Фаренгейтом.[18] Піт із мене тече струмками. І я кажу Бет:

— Я тобі весь диван забруднив.

Бет бере в мене термометр, дивиться, скільки там набігло, і кладе мені на лоб прохолодну руку.

І я кажу:

— Раніше я думав, що ти — нетямуща дівка. Тупа, як пробка. Вибач мені, добре?

Бути Ісусом — значить бути чесним.

І Бет мовить:

— Усе нормально. — Вона каже: — Мені загалом-то начхати, що ти про мене думаєш. Мені важливо, що думає Денні. — Вона струшує термометр і знову суне його мені під язик.

Денні вмикає зворотну перемотку, і ось він я — знову.

Руки болять. Шкіра на кистях уся зморщилася після роботи з вапном. Я говорю Денні: і як воно, бути знаменитим?