Сентиментальні мандрівки Галичиною

Соколів заснував 1511 року підсуддя зі Львова Ян Дідушицький, і весь цей час місто належало цій родині, представники якої відомі тепер як колекціонери й меценати. Останній власник Соколіва Станіслав Дідушицький покинув місто з дружиною і чотирма дітьми у серпні 1939 року. Він втратив величезне квітуче господарство: рибні стави, трояндові плантації, сади і стайні, повні худоби. За чотири роки там стала пустеля. З 770 мешканців, серед яких було 230 євреїв, 10 німців, а решта — поляки, не залишилось нікого. Більшість із них були вбиті.

Пізно восени я зважилась туди поїхати, хоч то не так просто, бо Кепич не зумів мені пояснити все як слід. Автобусів до Великих Дідушич повно, а там рукою подати до Соколіва. Я була з приятелькою. Ми сіли на автостанції, що за містом, в автобус, нас висадили на трасі, і все одно довелося йти добрий шмат. Якась рівнина, місточки, під якими текла річка, жодних ставів. Вбога руда і тоскна рівнина. Десь на обрії пасли худобу. Ми самі здогадалися, де був Соколів, по рештках фундаменту, це мала бути школа. У статті писалось, що Соколів тягнувся у вигляді довгої вулиці. По один бік були будинки поляків (муровані), по інший — дерев’яні хатки євреїв. Власне, всі вони обслуговували маєток і заклади містечка. Українців тут не мешкало зовсім. Але їх було повно в довколишніх селах. Війна розв’язала руки ненависті, як класовій, так і національній. Енкаведисти знищили урядовців, німці знищили євреїв, а партизани, як польські, так і українські, донищили решту. За вбивство поляка знищували українця, за вбивство українця — поляка. Тут не було правих і кривих, то була ганебна війна між сусідами, кривава помста, яку ніхто не міг зупинити, доки не було спалено саме місто. Я розуміла, що ніхто з місцевих мешканців в Малих та Великих Дідушичах не стане мені щось розповідати. Такі речі не розповідають чужим людям, а ще тим, хто може про них написати.

Біля дороги стояла соколівська Мадонна, розмальована, в зеленому плащі, з дитям на одній руці. Другої не було. Над нею — накривка від дощу, штучні квіти біля ніг і догорілі лампадки. Недавно був поминальний день — 1 листопада. От і все. Що далі? Накрапав дощ, потім знову визирнуло жовтувате сонце. Я раптом згадала, що у Соколові був цвинтар, навряд чи його зруйнували, бо цвинтар за містом. Ми побачили дідуся, що пас корову, і він сказав, що польський цвинтар по дорозі на Великі Дідушичі зліва, і є ще єврейський цвинтар перед самим селом.

Ми пішли дорогою до села, обсадженої деревами і просто захисною смугою кущів, і напевно б проминули цвинтар, якби не шукали його. Правду кажучи, я не думала, що в Галичині можуть бути такі цвинтарі. То не можна передати словами: дикі хащі, поламані хрести і сліди мародерства. Що вони могли знайти в тих могилах: золоті обручки, золоті зуби? Мені розповідали, як у Рудках в розритих могилах розстріляних євреїв місцеві жителі шукали золото. Тут теж шукали, навіть не позасипали ями. В деяких місцях продертися крізь хащі взагалі було неможливо: терен і шипшина, вже без листя, утворювали густу сітку, і можна було взагалі провалитися в яму й зламати ногу. Написи майже стерлися. Прості дерев’яні хрести, напевно, то були останні мешканці Соколіва, жертви помсти. Вже без написів, майже струхлявілі. Якщо за цим цвинтарем не доглядають нащадки соколівців з Польщі, можливо, вже й немає нікого. Або їм досі страшно приїжджати сюди, а раптом їм теж помстяться?