Тринадцята легенда

Першу добу Аделіна й Еммеліна провели у своїй кімнаті. Між Хазяйкою та Джоном-копачем існувала мовчазна домовленість: ставитися до дівчат так, наче вони одужують після тяжкої хвороби. У певному розумінні так воно й було, їм завдано травми. Тепер вони лежали в ліжку, впершись одна в одну носами й поїдаючи одна одну очима. Мовчки. Без єдиного слова. Без єдиної посмішки. Кліпаючи в унісон. І в результаті такого взаємопроникнення, досягнутого завдяки невпинному взаємному спогляданню, яке тривало цілу добу, зв'язок між ними відновився. Інакше кажучи, загоївся. Але на ньому, як і на всякій загоєній рані, лишився шрам.

А тим часом Хазяйка перебувала у стані сум'яття, не відаючи, що трапилося з Естер.

Джон, не бажаючи руйнувати її доброго враження про гувернантку, помовкував, але його мовчанка лише заохочувала бабцю до міркування вголос.

— Невже ж вона не сказала лікареві, куди поїде, га? — з нещасним виразом на обличчі мовила стара. — Доведеться спитати в нього, коли ж вона збирається повернутися.

Тут Джон змушений був утрутитися.

— Не здумай питатися в нього, куди поділася Естер! Ні про що не питай його взагалі! Я гадаю, що ми його тут більше не побачимо.

Місіс Дюн відвернулася й насупилася. Що з усіма сталося? Чому пішла Естер? Чому Джон такий сердитий? А лікар — чому він сюди більше не прийде?.. Відбувалося щось, чого вона не могла збагнути. Останніми днями дедалі частіше приходило до місіс Дюн відчуття, що у світі коїться щось не те. Вона зі здивуванням помічала, що довгі години минають, не лишаючи жодного сліду в її пам'яті. Те, що мало значення для інших, не мало жодної ваги для неї. А коли ж вона, намагаючись хоч щось зрозуміти, ставила запитання, в очах людей з'являвся якийсь дивовижний вираз, що його вони відразу ж намагалися приховати. Так. І справді відбувалося щось химерне. І відсутність Естер була лише частиною цього.