Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Перед початком другої частини він знову звернувся до всієї трупи — цього разу з коротшою промовою.
— Тепер важливо тільки одне: з якими враженнями ваші глядачі підуть додому, — сказав він. — Якщо ви опустите руки посеред другої дії, вони забудуть, що колись ви їм подобалися. Мусите наново заслужити їхню любов. Фінал повинен бути не просто добрим, а незрівнянним. Запалюйте далі, малята!
Дія друга, сцена перша: до маєтку місіс Калевали приходить мер — любитель правопорядку, рішуче налаштований прикрити незаконне казино і бордель, що ними місіс Калевала начебто керує. Він маскується, але Везунчик Боббі здогадується, хто це, і попереджає своїх. Артистки швидко вдягають на свої розшиті блискітками трико костюми покоївок, а круп’є перебираються в кельнерів. Клієнти вдають, начебто завітали до маєтку погуляти в саду, а на гральних столах враз опиняються мереживні скатертини. Містер Герберт у ролі сліпого злодійчука ґречно забирає в мера пальто, а тоді цупить з кишені його гаманець. Місіс Калевала запрошує мера на горнятко чаю на веранді, крадькома ховаючи в ліфі купку гральних фішок.
— Першокласний у вас будинок, місіс Калевала, — каже мер, роззираючись і шукаючи слідів незаконної діяльності. — Усе так по-багатому. Ваші родичі припливли на «Мейфлавері», певно?
— Та ні, що ви, — відповідає Една тоненьким голоском, елегантно обмахуючи себе колодою карт для покеру. — Мої родичі завжди мали власні кораблі.
Коли наприкінці спектаклю Една заспівала свою журливу баладу «Чи не варто мені закохатись», у театрі запала така тиша, неначе там не було ні душі. А коли вона доспівала останню сумну ноту, усі повставали з крісел і голосно зааплодували. Една мусила аж чотири рази вертатися на поклон, перш ніж вистава продовжилася. Про «зупинку шоу» я вже чула не раз, але щойно тоді я зрозуміла, як воно виглядає на практиці. Една Паркер Вотсон у буквальному сенсі зупинила шоу.
Коли настав час грандіозної фінальної сцени «Віднині все в чотири руки», мою увагу відволік той нестерпний Артур Вотсон. Він старався потрапляти у крок з іншими учасниками трупи, але йому виходило кепсько. На щастя, його незграбність начебто не дуже роздратувала глядачів, а музика оркестру приглушила його немелодійний спів. Глядачі плескали й підспівували хору («Гріха і джину жриці, / Заходьте сюди, киці!). Театр «Лілея» яскраво мерехтів відблисками чистої спільної радості. А тоді спектакль завершився.
Акторів в кликали на поклон — раз, другий, третій. Ще і ще. На сцену полетіли букети квітів. Врешті загорілося світло, глядачі позабирали в гардеробі свої пальта і швидко розійшлись.
А ми всі, виконавці та помічники, втомлено побрели на порожню сцену і деякий час просто стояли там серед останків того, що тільки-но створили, втративши дар мови від того неймовірного видовища, яке влаштували власноруч.
Цитата з рецензії Ніколса Т. Флінта для видання «НьюЙорк Дейлі Ньюз»:
Драматург і режисер Вільям Б’юелл хитро вчинив, давши Едні Паркер Вотсон таку легку роль. Місіс Вотсон віддається цій солодкавій, однак дотепній виставі з радісним настроєм вродженої актриси. І завдяки цьому здобуває славу й водночас звеличує акторів, які грають з нею на одній сцені. Веселішого спектаклю годі й уявити — принаймні не в наші похмурі часи. Підіть на цю виставу й забудьте про свої клопоти. Місіс Вотсон нагадує нам, чому до Нью-Йорка варто привозити більше акторів з Лондона, а може, навіть і не відпускати їх потім назад!
Решту вечора ми провели в «Сарді», чекаючи, коли з’являться перші рецензії, і напиваючись тим часом до чортиків. Мабуть, не варто й згадувати, що театральна трупа «Лілеї» не звикла чекати на рецензії у «Сарді» — чи в принципі отримувати якісь рецензії, але ж то був незвичайний спектакль.
— Усе залежить від того, що напишуть Аткінсон і Вінчелл, — сказав дядько Біллі. — Якщо нас похвалять і престижні газети, і жовта преса — все, маємо хіт.
— Я навіть не знаю, хто такий той Аткінсон, — визнала Селія.
— Що ж, лялечки, зате після сьогоднішнього вечора він знає, хто такі ви. У цьому можете не сумніватися. Він із вас очей не зводив.
— Він відомий? Має гроші?
— Він газетяр. І грошей у нього нема. Нічого нема, окрім впливу.
Раптом сталося щось дивне. До дядька Біллі підійшла Олів, тримаючи в руках два келихи з мартіні. Вона простягнула йому один. Дядько Біллі здивовано взяв його, та за мить здивувався ще більше, бо Олів підняла свій келих і сказала:
— Ти дуже вміло поставив цю виставу, Вільяме. Дуже вміло.
Той розсміявся.