Ірка Хортиця приймає виклик

— Та й не вийде зараз нічого, повір мені! І взагалі, давайте вже закінчимо цю марну розмову! — він підвівся. — Вечір, на вулиці темно, а я вас провести не зможу, роботи багато. Тож ідіть швиденько додому, дітки, а то ще хтось скривдить.

— Хотіла б я знати, хто ризикне скривдити відьом? — зарозуміло поцікавилася Тетянка.

— На вас не написано, хто ви такі,— слушно заперечив майор. — І я тобі вже колись казав: ваше чаклунство для бійки не годиться. Поки ви заклинання сплетете, вас сто разів прибити можна.

— От якби Ірка була справжнім перевертнем… — почала Тетянка.

— У-у-у! — завив Вовкулака. — Знову! Досить! Ану марш звідси, всі печінки прогризли! — штовхаючи дітлахів у спини, він погнав їх до виходу.

Уся трійця миттю опинилася на площадці. За ними глухо хряснули двері.

— Якийсь він смиканий сьогодні, — задумливо сказала Ірка. — Нервовий.

— Нервовий? Мент поганий, от він хто! — припечатала Тетянка й із досадою грюкнула кулаком у броньовані двері.

Немов у відповідь на її стукіт, у глибині квартири щось глухо бахнуло, почувся дзенькіт битого скла, а потім — гуркіт і галас. Стукнувшись лобами, Ірка й Тетянка кинулися до замка. Відразу дві краплі відьминої крові впали в замкову щілину.

— Ой, одна зайва! — скрикнула Тетянка.

Одна крапля й справді виявилася зайвою. Замок задимів і вибухнув! Броньовані двері здригнулися й спалахнули вогнем. На місці замка красувалася здоровенна дірка, начебто туди пальнули із гранатомета. Стулка тихо заскрипіла… І повільно прочинилася. Здавалося, час зупинився. Усього на долю секунди. Але цього вистачило. Вистачило, щоб… цілком розгубитися й не повірити своїм очам.

Кімната нагадувала картину в рамі, моторошну й водночас заворожливу. На задньому плані красувалося вікно з начисто вибитим склом. Дрібні скалки блискучим конфетті засипали меблі й підлогу. На передньому, скорчившись і затуливши голову руками, лежав майор. Над ним, розчепіривши крила й грізно настовбурчивши пір’я, зависла пара здоровенних білих соколів. З їхніх загнутих дзьобів капала кров. Третій сокіл валявся на підлозі із задраними догори скоцюрбленими лапами, наче курка на базарному прилавку. Поруч із ним димів покручений шматок металу, в якому заледве можна було впізнати замок. Соколи в кімнаті й дітлахи у дверях отетеріло дивилися одне на одного. Аж раптом майор, через силу підвівши залите кров’ю обличчя, прохрипів:

— Тікайте звідси! Тікайте!

Німа сцена ожила. Один сокіл, скажено заклекотавши, злетів у повітря. Виставивши скорчені пазурі, він кинувся на дітлахів. Тетянка заверещала й відскочила вбік… А Ірка немов збожеволіла!

— Дичина! Здобич! — закричала вона й, утробно завиваючи, стрибнула назустріч соколові.

— Куди, дурепо, ти ж не перевтілилася! — крикнула їй услід Тетянка, але Ірка її не слухала.

Високо підстрибнувши, вона влучним, безпомилковим рухом схопила птаха за хвіст. Соколині лапи задерлися, він кумедно задригав ними в повітрі, залопотав крильми…