Світло Парижа

Знов і знов поверталась до Себастьєнової картини «Бал». Вона приходила до галереї сама, відшукавши її на вуличках Латинського кварталу, навіть не зауваживши, як вільно рухається містом, мов удома. Витягла свій зошит і стояла, зачудована, потім почала занотовувати історії, які бачила: коханців і друзів, родини й ворогів, а коли прийшла додому, почала писати оповідання.

Писала про все: про ліниве, млосний від спеки паризький пополудень, про сукні жінок, що робились вогкими від поту, про кількох чоловіків, що сміливо скидали з плечей піджаки, про звуки музики, що пливли в повітрі, над майданчиком, виривались назовні й пропливали над садом.

Намагалась описати все. Писала про юнака й дівчину, що вперше зустрілись, юнак запросив дівчину на танець, описувала, як зближувались їхні тіла, наче запрошуючи до інтимності, але дівчина відвернула голову, зашарілась. Писала про чоловіка, що прийшов на танці лише з кількома су[92] в кишені, їх вистачило б на одну порцію лимонаду, страшився, що його дівчина попросить купити їй щось дорожче, але дівчина побачила, як його руки рухаються біля кишені й запропонувала купити порцію лимонаду й випити її разом.

Вона писала оповідання про родину, що не могла мати дітей, і це непоправно зруйнувало їхній шлюб, вони прийшли сюди тільки тому, що чоловік досі безмежно кохав дружину, кохав попри всі суперечки, сльози й звинувачення, попри невдале лікування, попри смішні родинні натяки, і тепер благав її залишитися з ним, піти з ним разом на бал, де вони танцюватимуть і сміятимуться як раніше; адже колись він уважав її сміх найкращим звуком у світі, а тепер його не чує, натомість чує її ридання, що розривають серце.

Писала про власника бару, що любив танцювати, як його ноги рухались у такт музиці, коли він наливав напої за стійкою, як танцював вальси й фокстроти з парами на майданчику, а коли день закінчувався, йшов до себе додому на сьомий поверх до своєї маленької двокімнатної квартирки з кільцевим обігрівачем, задушливої влітку й холодної взимку, але вікна її виходили на Ейфелеву вежу, наливав молоко своєму котові, і той пив його, сидячи на підвіконні, а він стояв поряд і дивився на світ, що буяв унизу, а його невтомні ноги продовжували танцювати.

Писала всі ці оповідання про любов утрачену й любов віднайдену, серця розбиті й серця зцілені, про гнів, смуток і самотність, про радість, зустрічі, надії. І фігури на Себастьєновій картині оживали в думках, і бал ставав реальністю.

Коли, ніяковіючи, вона подала Себастьєнові списані нею аркуші, перев'язані стрічкою, яку вінчав бутон троянди, що вона знайшла у дворі клубу, взяв їх так, ніби вона пропонувала йому великий дар. Вони лежали в траві на Марсовім полі, сонце торкалось лагідними пальцями їхньої шкіри, Себастьєн уважно читав кожну сторінку, а Марджі дивилась на верхівку Ейфелевої вежі, що пронизувала безхмарне небо, і розмірковувала над чудом, на яке перетворилось її життя. Коли він закінчив, очі його блищали від сліз, він торкнувся кінчиками пальців її долоні й вимовив: — Це. Саме це. — І Марджі зрозуміла: скільки б оповідань вона не написала, більш ніколи не матиме такого великого компліменту.