Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Сеанс восьмий

Дійсність, яка раніше несла його… (саме «його», а не «мене» — говорячи про такі речі, завжди слід користатися третьою особою однини) …в своєму плині, — а він давно вже перестав опиратись і течіям, і чорториям, — раптом почала оминати чувака — він виявився завішеним в якихось непевних точках, відчуваючи, як все проноситься мимо мутною круговертю, не зачіпаючи його анінаскілечки. Він випав із стихії реальності, як випадає із малечих невмілих рук яка-небудь кулька від щойно отриманої в подарунок гри і, закотившись під  ш а ф у, лежить там непомічена ніким, і всі даремно шукають під канапою, і під креденсом, і за порогом, присвічуючи спочатку сірниками й запальничками, а далі й ліхтариком — великим армійським ліхтариком довоєнного зразка з тьмяним ебонітовим корпусом, — та все марно, не допомагають жодні втішання, і сльози котяться дитячим личком, а ціла забавка з картатим картонним полем і невеличкою пружинною катапультою, котра й призначалася для злощасної кульки, виявляється непридатною, довгі роки припадає пилом на антресолях, потім вивозиться на дачу і там зникає серед трухлявих привидів горища. Кулька ж, пролежавши час достатній для того, аби дитячі щоки не тільки висохли від сліз, а й вкрилися шорстким рудуватим заростом, — власник якого, зібравшись переселятися в інше помешкання іншого міста іншої країни[98], не полінувався тягти за собою весь дерев'яний мотлох, у тому числі й оту метафізичну  ш а ф у, — зненацька потрапляє в поле зору, опиняється викритою, звинувачується в багаторічній зраді і з ганьбою викидається на смітник (хоча, по суті, саме вона варта найбільшої уваги і могла б ще довго слугувати талісманом у заморських мандрах).

Отак і він виявився завішеним в якійсь непевній точці, повз яку з клекотом проносилось усе суще, не помічаючи й не зачіпаючи його, немовби він був тим пунктом, тією точкою опори, упершись у яку можна перевернути світ. Часами він нібито опам'ятовувався від забуття, нібито розплющував очі і нібито роздивлявся довкола, згадуючи, що раніше були нібито дні, нібито години, були немовби відстані і кроки, але йому не вдавалося більше влитися в загальний потік чи бодай схопитись за якийсь розтрощений уламок. Все вирувало довкола в екстатичному пароксизмі, а він залишався сам у собі, сам по собі, сам не свій, сам нічий, жертва власного гомеостазу, кулька непридатної забавки. Тепер він перебував у місцях, про які нізащо не скажеш «тут», чи навіть «десь», а хіба лиш «ніде» та «ніколи». Ці місця, позбавлені місця, позбавлені вивільнення місць[99], а, крім того, позбавлені елементарного смаку (так, ніби зараз йшлося про смак), були тепер його довічною оселею. Але чомусь саме цей смак, чи то пак несмак його найбільше й дратував. Напевно, крім усього, в душі він був естет.