Позичений чоловік

Та чи я, Хома Прищепа, розгадав сам себе? Знаю, чого від своєї вдачі можу сподіватись бодай сьогодні ввечері, не заглядаючи навіть у завтрашній день? Еге, не судилось, видно, відати, коли кудкудакнеш за п’ятак, а кукурікнеш за копійку! З тієї причини іноді й мусиш, як мовиться, пришивати кобилі хвіст, хоч у кобили і свій довгий...

Тільки осінь яблуком спілим спалахне, чорнобривцем запахне, зачорніє першими борознами в полі, зораними під озимину, – Яблунівка і заміж виходить, і шлюб бере, і хлопців до арміє проводжає. Воском палають груші-лимонки на гіллі, на стерниську велетенськими кораблями жовтіють ожереди соломи, на цукрових плантаціях буряки – лава за лавою, чота за чотою – складають свої буйні козацькі голови в нерівній боротьбі з колгоспницьким завзяттям, вітер перевертає золоті прокламації опалого яворового та березового листя на шляхах, перелітні птахи полетіли чи ще тільки збираються зграями відлетіти до вирію, – а в Яблунівці беруть шлюб за шлюбом, і грає музика, й лунають пісні, й не одне старече серце заниє, здригнеться в неясному смутку за відлетілою молодістю, за тією дивовижною птахою, що начебто поринула до вирію, та так чомусь і не повернулась назад, на поля й луги безмежної людської душі...

Отож, після потопу, коли я врятував Яблунівку й коли все живе й далі могло жити так, як заманеться, як бог на душу покладе, а подеколи й так, як годиться за приписами статуту артілі, – отож, значить, у цю пору село святкувало весілля за весіллям. А коли грають весілля, то не без того, щоб і чарка десь перепала – і не тільки ота, що з неї по вусах тече, а в рот не попадає. І невдовзі після потопу так мені напопадалось у рот, що я, причмелений та пришалимонений, геть із дороги збився, не відаю, куди слід іти додому. Тільки притьопаю під ворота до Одарки Дармограїха як здається, що вже мушу йти до рідної жінки Мартохи. Тільки приваландаюсь до Мартошиного обійстя, як верзеться, що повинен іти до Одарки Дармограїхи, бо ще не відбув за телицю, то й справді добро може пропасти. Отак снували мої ноги туди-сюди, отак блуд блудливий водив мене, отак я тинявся, як злодій по ярмарку, аж поки ляснув себе долонею й кажу: «Видно, зовсім хана тобі, Хомо, коли в тебе тями так багацько, як у голомозого чуприни. Хе-хе, якась одненька думка гуде в голові, як бджілка! Не верни від неї носа, Хомо, на мишачу бідницю, прислухайся. Стій, Хомо, стовпом та добряче думай, як пес за п’ятою ногою думає! Га? Отож-бо й воно, що нічого тобі приставати до Одарки, як циган пристає до точила, й не треба липнути до Мартохи, як липне шевська смола. А пряма твоя дорога в цій ситуації до названого синочка Хомка Хомовича і його мами доярки Христі».