Смерть — діло самотнє

— Чи не шубовснула й сама за ними? Ні, ні. Ще довго стояла тут зі мною й дивилася на океан. «Вони не довго там лежатимуть, — сказала потім. — Ну, може, з тиждень. Знайдуться дурні, які пірнатимуть і витягатимуть їх з води, правда ж?» Що я міг їй відповісти? Правда.

— Вона сказала щось на прощання?

Я все не міг відірвати очей від довгих рушниць, що полискували під припливною хвилею.

— Сказала, поїде кудись і доїтиме там корів. Тільки не бугаїв, мовляв, ніяких бугаїв. Доїтиме корів і колотитиме масло — оце було останнє, що я від неї почув.

— Сподіваюся, так вона й зробить, — мовив я.

Раптом над рушницями закипіла риб'яча дрібнота, неначе збіглася побачити, що воно таке. Але пострілів не чути було.

— Добре, коли вони мовчать, еге ж? — сказав Шейпшейд.

Я кивнув головою.

— Не забудьте афіші, — нагадав мені Шейпшейд.

Поки я дивився на рушниці, сувій випав у мене з рук. Шейпшейд підняв його й знов подав мені ті дипломи за всі літа мого юного життя, коли я гасав сюди-туди всіяним хрусткою кукурудзою проходом у темному залі разом з Привидом Паризької опери та Горбанем собору Нотр-Дам.

Ідучи назад помостом, я побачив малого хлопчину, що стояв і дивився на рештки естакади «Крутих гірок», розкидані по березі, мов величезні кістки.

— Чого це той здохлий динозавр лежить отут на пляжі? — спитав він.

А я ж перший так подумав. І тепер відчув неприязнь до цього хлопчини, що ніби побачив зруйновану естакаду моїми очима — як мертве доісторичне чудисько у хвилях припливу.

«Ні!» — вигукнув я подумки.

А вголос лагідно сказав:

— Та хто ж його знає, синку.

Тоді одвернувся й стомлено побрів далі, несучи з помосту важкий оберемок невидимих рушниць.