Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Другие детективы » Смерть — діло самотнє
Смерть — діло самотнє - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Смерть — діло самотнє

Электронная книга - «Смерть — діло самотнє». Краткое содержание книги:

1949 рік. Венеція, штат Каліфорнія. Прогулянковий поміст занепадає і осідає у море. «Американські гірки» розібрали на металобрухт. У лев'ячій клітці, що затоплена в каналі, знаходять мертве тіло. І це тільки початок. Один за одним помирають або безслідно зникають літні дивакуваті мешканці Венеції. На позір ніякого зв'язку між цими трагічними подіями  немає, але молодий письменник, а слідом за ним і місцевий детектив вважають інакше і починають пошуки невідомого вбивці.
1 ... 77 78 79 80 81 82 83 84 85 ... 106
Перейти на страницу:

Я відступив і знов повів очима по щиту, повільно читаючи рекламу, якої там не було.

— Ну, то й як вам сьогоднішня велика програма? — запитав чийсь голос позаду.

Я обернувся. То був містер Шейпшейд із широкою усмішкою на обличчі. Він подав мені великий сувій кіноафіш. Я знав, що воно таке. Мої дипломи про закінчення інституту Носферату,[34] школи Квазімодо й курсів д'Артаньяна та Робіна Гуда.

— Містере Шейпшейд, я не можу їх узяти.

— Ви ж романтична душа, правда?

— Та звісно, але ж…

— Беріть, беріть. І до побачення, прощавайте. Але нас чекає ще одне прощання. Приходьте в кінець помосту!

Він залишив дипломи у мене в руках і потюпав далі.

Я знайшов його в кінці помосту. Він показував униз, а коли я перехилився через поруччя й поглянув туди, допитливо зазирнув мені в обличчя.

Там унизу були рушниці з тиру, що вперше за багато років замовкли. Вони лежали на дні, на глибині метрів чотири з половиною, але вода була прозора, бо саме з'явилося сонце.

Я налічив не менш як десяток довгих холодних сизуватих стволів, над якими плавала дрібна риба.

— Теж прощання, еге? — Шейпшейд і собі поглянув туди, куди дивився я. — Кидала одну по одній. Одну по одній. Сьогодні рано-вранці. Я прибіг, кричу: «Що це ви робите?!» А вона мені: «Хіба не бачите? — І одну по одній через поруччя та й у воду. — Вас уже зачинили, а сьогодні по обіді зачиняють і мене, то якого ж біса…» Та й одну по одній у воду.

— А вона не… — почав був я і замовк, видивляючись у воду коло помосту й далі. — Вона не…

— Чи не шубовснула й сама за ними? Ні, ні. Ще довго стояла тут зі мною й дивилася на океан. «Вони не довго там лежатимуть, — сказала потім. — Ну, може, з тиждень. Знайдуться дурні, які пірнатимуть і витягатимуть їх з води, правда ж?» Що я міг їй відповісти? Правда.

— Вона сказала щось на прощання?

Я все не міг відірвати очей від довгих рушниць, що полискували під припливною хвилею.

— Сказала, поїде кудись і доїтиме там корів. Тільки не бугаїв, мовляв, ніяких бугаїв. Доїтиме корів і колотитиме масло — оце було останнє, що я від неї почув.

— Сподіваюся, так вона й зробить, — мовив я.

Раптом над рушницями закипіла риб'яча дрібнота, неначе збіглася побачити, що воно таке. Але пострілів не чути було.

— Добре, коли вони мовчать, еге ж? — сказав Шейпшейд.

Я кивнув головою.

— Не забудьте афіші, — нагадав мені Шейпшейд.

Поки я дивився на рушниці, сувій випав у мене з рук. Шейпшейд підняв його й знов подав мені ті дипломи за всі літа мого юного життя, коли я гасав сюди-туди всіяним хрусткою кукурудзою проходом у темному залі разом з Привидом Паризької опери та Горбанем собору Нотр-Дам.

Ідучи назад помостом, я побачив малого хлопчину, що стояв і дивився на рештки естакади «Крутих гірок», розкидані по березі, мов величезні кістки.

— Чого це той здохлий динозавр лежить отут на пляжі? — спитав він.

А я ж перший так подумав. І тепер відчув неприязнь до цього хлопчини, що ніби побачив зруйновану естакаду моїми очима — як мертве доісторичне чудисько у хвилях припливу.

«Ні!» — вигукнув я подумки.

А вголос лагідно сказав:

— Та хто ж його знає, синку.

Тоді одвернувся й стомлено побрів далі, несучи з помосту важкий оберемок невидимих рушниць.

Тієї ночі мені наснилося два сни.

У першому величезний і невситимий паровий екскаватор зруйнував дощенту А. Л. Шренків фрейдівсько-шопенгауерівський картковий будиночок, і відпливна хвиля понесла геть маркіза де Сада й Томаса де Квінсі, хворобливих дочок Марка Твена й пригніченого недоброю годиною Сартра, і вони поринали в темну глибочінь, ховаючи від очей лискучі рушниці з тиру.

У другому сні повторився бачений колись у кіно епізод розстрілу членів царської родини: вони стояли рядком на краю ями, а потім сіпалися й підскакували, як ото в німих фільмах, і, збиті з ніг, зметені з місця, одне по одному летіли в яму, наче корки з пляшок. А тобі аж дух перехоплювало від жаху та сміху водночас. Страшенна жорстокість. І страшенно смішно. Бабах!..

Та ось уже в яму летять Сем, Джіммі, П'єтро, жінка з канарками, Фанні, Кел, старий із лев'ячої клітки, Констанс, Шренк, Крамлі, Пег і я!

Бабах!..

Я підхопився на ліжку, обливаючись крижаним потом.

По той бік вулиці біля бензоколонки дзвонив телефон.

І враз замовк.

вернуться

34

Кровожерний вампір з однойменного фільму 20-х pp.

1 ... 77 78 79 80 81 82 83 84 85 ... 106
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)