Смерть — діло самотнє
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Радянська Україна
- Переводчик: Володимир Іванович Митрофанов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смерть — діло самотнє». Краткое содержание книги:
— Ви цього певні?
— Ні, але дуже скидається на те. Дайте мені ще одну рушницю.
— Годі вам стріляти.'
— Ні, не годі! — закричав я. — Хоча грошей я й не маю, отож доведеться вам дати мені в борг!
Жінка якусь хвилю пильно дивилася на мене. Тоді простягла мені рушницю.
— Паліть, ковбою! Бийте їх, хлопче! — сказала вона.
Я випалив ще шістнадцять разів. І влучив ненароком у дві мішені, дарма що й не бачив їх — так запітніли в мене окуляри.
— Досить? — тихо спитала ззаду Енні Оуклі.
— Ні! — крикнув я. Потім, уже неголосно: — Так. А чого ви вийшли з тиру на поміст?
— Боялася, щоб мене там не застрелили. Оце щойно якийсь псих розрядив дві рушниці не цілячись.
Ми поглянули одне на одного, і я почав сміятися.
Вона послухала й запитала:
— Це ви смієтеся чи плачете?
— А вам як здається? Мені треба щось робити. Скажіть що.
Вона довго вдивлялась у моє обличчя, а тоді пішла в кінець тиру й заходилася вимикати мішені — прудких каченят, клоунів-стрибунців, різнобарвні лампочки. В глибині приміщення відчинилися двері. На порозі забовваніла темна жіноча постать. Жінка сказала:
— Коли вже ви такий охочий стріляти, то ось вам добра мішень. — А тоді зникла.
Минуло з півхвилини, поки я здогадався, що маю піти за нею.
— І часто з вами таке буває? — спитала Енні Оуклі.
— Ви вже пробачте, — мовив я.
Я тулився в одному кінці її ліжка, вона лежала в другому й слухала мою недоладну розповідь про Мехіко та Пег, про Пег та Мехіко, таке жахливо далеке, що аж серце крається.
— Усе моє життя, — сказала Енні Оуклі, — минуло в ліжку з чоловіками, які або страшенно нудилися, або розповідали про інших жінок, або курили сигарети, або тікали до своїх машин і їхали геть, коли я виходила до туалету. Ви знаєте, як мене звуть насправді? Лукреція Ізабелла Кларіса Аннабелла Марія Моніка Браун. Оце стільки імен дала мені матуся, а що я вибрала? Енні Оуклі. Моя біда в тому, що я тупа. Чоловіки витримують мене тільки перші десять хвилин, не більше. Тупа — і край. Прочитаю книжку, а за годину вже й згадки нема! Нічого в голові не держиться… Я забагато базікаю, так?
— Трішечки, — м'яко мовив я.
— Ви скажете, є чоловіки, котрим до вподоби такі щирі дурепи, як я, але від мене і в них терпець уривається. Ночей із триста на рік у цьому ліжку, саме отут, де ви лежите, валяється щораз інший клятий бовдур. І десь у затоці завиває ота клята туманна сирена. До вас вона долинає? А то, буває, серед ночі сирена змовкне, і хай там зі мною в ліжку хоч яке паскудне базікало, одначе я враз почуваю себе геть самотньою, та й він уже мацає в кишені ключі і позирає на двері…
Задзвонив телефон. Вона схопила трубку, послухала й сказала:
— Чортівня, та й годі! — Тоді простягла трубку мені. — Це вас.
— Не може бути, — заперечив я. — Ніхто не знає, що я тут.
Проте взяв трубку.
— Що ви там робите в неї? — запитала Констанс Реттіген.
— Нічого. Як ви мене знайшли?
— Хтось подзвонив. Незнайомий голос. Сказав, щоб я остерегла вас, і поклав трубку.
— О боже! — Я враз похолов.
— Забирайтеся звідти, — сказала Констанс. — Мені потрібна допомога. Ваш таємничий приятель завітав і сюди.
— Мій приятель?
Під тиром бухнула океанська хвиля, струснувши кімнату й ліжко.
— Уже дві ночі підряд з'являється внизу на березі. Приходьте наженіть його… О господи!..
— Констанс!..
Запала довга мовчанка, і я чув тільки шум прибою за вікнами Констанс Реттіген. Потім вона якось дивно, безвиразно проказала:
— Він знову тут.
— Не навертайтесь йому на очі!
— Стоїть, негідник, біля самої води, там, де й учора. Стоїть і дивиться на будинок, так наче дожидає мене. Невже він думає, що стара вже зовсім здуріла й побіжить кинеться йому в обійми? О боже…
— Зачиніть вікна, Констанс, повимикайте світло.
— Не треба. Він уже подався геть. Певно, почув мій голос. То, може, подумав, що я дзвоню в поліцію.
— А ви таки подзвоніть!
— Зник. — Констанс глибоко зітхнула, зводячи дух. — Приходьте сюди, синку. Не гайтеся.
Вона не поклала трубку. Просто впустила її долі та й пішла. Я чув, як клацали по плитці її сандалі, неначе хтось там друкував на машинці.
Я теж не поклав трубку на апарат, а примостив її поряд, немов то була пуповина, що з'єднувала мене з Констанс Реттіген. Поки зв'язок не роз'єднано, Констанс буде жива. Я все ще чув на тому кінці дроту шум нічного прибою.
— От і ви, як усі інші. Вже йдете, — промовив голос поруч.
Я обернувся.