На далеких берегах

— Ні, шеф.

— Ви задоволені ІІІульцом?

— Він бездарний.

— Гаразд, я подбаю, щоб у Трієст послали дивізію відбірних націстів для боротьби з партизанами. Це трохи полегшить вашу роботу.

— Дякую, шеф.

— Як обслуговують вас наші агенти?

— Не нарікаю, шеф.

— Ви знайдете дорогу назад у Трієст?

— Так, шеф.

— Бажаю удачі! — сказав Стоун, підводячись з плетеної качалки.

— Дякую, шеф. Вважайте, що Трієст у вашій кишені!

— Амінь! — посміхнувся, нарешті, Стоун.

Прощаючись, він удостоїв Карранті рукостискання. Коли Карранті вийшов на борт підводного човна, починало розвиднятися.

— Підвезти вас? — запропонував уже знайомий йому провідник.

— Дякую, — гордовито посміхнувся Карранті, — я сам.

Скочивши в катер, він став до стерна і, зачекавши, поки матроси віддадуть кінці, включив мотор. Катер рвонувся вперед, мов розлючений гусак, що, розправивши крила, напівбіжить, напівлетить по воді… Раптом Карранті побачив, що від берега одірвався ще один катер і помчав, полетів хвилями їм назустріч… Карранті трохи зменшив швидкість, щоб розгледіти, хто ще прибув до Стоуна… Та зустрічний катер майнув з такою швидкістю, що Карранті ледве встиг помітити двох пасажирів, одягнених чи то в німецьку, чи в італійську військову форму. «Зараз Стоун, — з посмішкою подумав Карранті, — створить для них ілюзію безкорисливості. Ну, звичайно ж, він приїхав сюди не тільки для того, щоб зустрітися зі мною! Було б смішно, коли б Стоун тільки з-за мене обігнув італійський чобіт! Ні, тут справа серйозніша…»

Діставшись до берега, Карранті сів за кермо лімузина, що чекав його, й опівдні приїхав у Трієст. Машину він завів прямо в двір свого будинку і, як завжди, піднявся нагору через чорний хід.

Перше, що йому хотілося, — це відпочити, а потім уже почати діяти.