На далеких берегах
- Автор: Касумов Имран Ашум Оглы, Сеидбейли Гасан Мехти оглы
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Сидоренко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «На далеких берегах». Краткое содержание книги:
… У місті Трієсті і навколишніх районах раз у раз висаджуються в повітря важливі військові об'єкти фашистів, склади зброї, летять під укіс поїзди, безславно гинуть фашистські вояки.
Все це — справа рук партизанів, і зокрема невловимого «Михайла». Його ім'я викликає у фашистів справжній жах.
Хто він, казково сміливий, легендарний партизан «Михайло»?
Образ цей не вигаданий. Таким був радянський воїн, вірний син азербайджанського народу Мехті Гусейн-заде, якого в час війни доля закинула на далекі береги Адріатики. Він і став прототипом головного героя цієї повісті.
— Прийміть на борт! — вигукнув провідник. Він знову першим опинився на борту, знову простяг Карранті руку, та Карранті й на цей раз обійшовся без його допомоги.
— Прошу вниз! — зупинившись біля піднятого ковпака люка, сказав провідник. Карранті почав сходити вниз по вертикальному трапу. Провідник фамільярно гукнув йому вслід:
— Бажаю удачі!
Карранті йшов коридорами човна, й матроси, на мить одірвавшись від своїх справ, проводжали його цікавими поглядами. Адже це через нього їм довелося зробити небезпечну вилазку, припливти сюди з самого півдня Італії…
Пробираючись до кают-компанії, Карранті виразно пригадав віллу у Флоріді. Тоді Карранті зрозумів, що він уже не належить сам собі… Таке ж саме почуття оволоділо ним і зараз.
Ось і двері кают-компанії. Карранті зупинився, постукав, йому відчинив сам капітан. Та Карранті не звернув на нього уваги. Погляд його зупинився на огрядному чоловікові, який погойдувався в плетеному кріслі-качалці. Чоловік був у світлому костюмі. Груди й лице його закривала газета, яку він читав, і Карранті бачив лише широкі штани, світлі легкі туфлі й тонкі шкарпетки в дрібну зірочку. Капітан вийшов і причинив за собою двері. Карранті й далі стояв нерухомо, чекаючи на запрошення.
— Сідайте! — почув він низький дзвінкий голос.
Карранті мовчки підійшов до столу, на якому стояли сифон з содовою водою і недопита пляшка віскі, й сів напроти огрядного чоловіка. Той склав газету, кинув її на розкладний диван. Тільки тепер Карранті розгледів його лице. Він швидко встав і шанобливо виструнчився перед товстуном у качалці. Це був один із видатних радників «шістдесяти сімей», Гаррі Стоун. На Уолл-стріті всі називали його «людиною, яка робить погоду», або «бюро погоди». Ліва частина обличчя Стоуна була паралізована, глибока зморшка викривляла лівий куток великого рота, що надавало обличчю виразу гидливості.
— Сідайте ж! — знову пролунав його голос.
Карранті сів.
Стоун перестав погойдуватись, подався вперед і сперся руками на стіл. Він дивився на Карранті так, ніби хотів як слід розгледіти не тільки його обличчя, а й душу.
— Ви знаєте, чого я вирушив у цю подорож? — спитав він.
— Ні, шеф.
— То знайте: для того, щоб зустрітися тут з вами, мені довелося обігнути весь італійський чобіт!
— Так, шеф.
— І сподіваюсь, ви розумієте, наскільки серйозні справи, що змусили мене…
— Так, шеф.
— Ось що, Чарлз. Нас цікавить доля Трієста…
— Розумію, шеф.
— Ні, Чарлз, — байдуже і ніби стомлено махнув рукою Стоун. — Ви цього не розумієте! Не заважайте мені говорити, слухайте уважно… Колись ви дивилися на речі значно ширше, ніж тепер. Та, очевидно, обстановка в Трієсті впливає на вас несприятливо. Слухайте, Чарлз. Нам не можна втрачати Трієст. Втрачаючи його, ми втрачаємо велику військово-морську базу.
— В Трієсті дуже важко працювати, шеф.
— Тому-то ми й послали туди саме вас, Чарлз.
— Дякую, сер.
— Рано дякувати, голубе. Ви не виправдали нашого довір'я, — несподівано сказав Стоун.
Карранті схопився.
— Сідайте!
Стоун вийняв з бокової кишені газету й подав її Карранті:
— Що все це значить?
Карранті мовчки розгорнув газету. Це був номер «Іль Пікколо», де під галасливим заголовком докладно, з фотоілюстраціями розписувалась історія смерті Мазеллі й спіймання Михайла.
— Скільки ви заробили на цій комедії? — презирливо поморщившись, спитав Стоун.
— За голову Михайла було обіцяно п'ятсот тисяч марок.
— Але ж ви самі не вірите, що повішений — Михайло.
— У мене є підстави…
— А в мене немає ніяких підстав, — перебив його Стоун. — Ви повісили нашого агента Зденека, заспокоїли цим націстів і дали можливість справжньому Михайлові безкарно господарювати в місті. Пожалували й накоїли лиха!..
— Це не зовсім так. Вам, сер, я можу розповісти все…
— Зобов'язані, — похмуро буркнув Стоун.
— Коли я побачив Зденека, я вирішив скористатися з того, що він схожий на горезвісного Михайла.
— А це доконче було потрібно?
— Страта Михайла мала залякати міське населення, зламати, підірвати його дух. А справжнього Михайла нам нічого боятися. Він убитий.
— Дурниці.
— Але ж я сам його вбив!
— То якого ж ви дідька мовчали раніше? Дурниці, Чарлз, усе це дурниці. Я, може, й повірив би вам, коли б вибухи в Трієсті припинилися. Але ж вони все ще лунають. Михайло живий, він діє! Справа однак не тільки в Михайлові, Чарлз. Захопившись дрібницями, ви забули про нашу основну мету! Те, що відбувається зараз на сході, Чарлз, це тільки гра в війну. Через рік ця гра благополучно скінчиться, і ми почнемо готуватися до справжньої війни, яка й вирішить долю планети. А для того, щоб майбутня війна закінчилася на нашу користь, нам треба створити цілі сузір'я військових баз. Однією з найважливіших баз є Трієст.