Мáліна

Мій Батько має тепер обличчя моєї матері. Це величезне, поблякле, старе обличчя, але на ньому — його крокодилячі очі, хоча рот, натомість, і нагадує рот похилої віком жінки, і я не знаю, чи він — це вона, чи вона — це він, але маю порозмовляти з Батьком, напевно, востаннє. Сер! Спочатку він просто не озивається, потім рвучко бере телефон, потім комусь диктує, поміж тим говорить, що для мене зарано, що на життя я не маю ще права, а я кажу, усе ще з зусиллям та неймовірним напруженням: Тепер для мене байдуже, ти маєш це знати: усе, що ти думаєш, для мене байдуже. Знову з’являються люди, професор Кун і доцент Морокутті стають поміж мною та Батьком, пан Кун демонструє своє лицемірство, а я рішуче кажу: Чи не могли б Ви, будь ласка, лишити мене на десять хвилин наодинці з Батьком? З’явилися також усі мої друзі, мешканці Відня стоять, у напрузі чекають, хоча зовсім тихо і скраю, на вулиці, кілька груп німців задирають високо голови, нетерпляче, усе для них у нас відбувається надто повільно. Я рішуче кажу: це має бути можливо, хоч раз єдиний порозмовляти про щось важливе зі своєю матір’ю. Батько здивовано підводить погляд, однак він усе ще не розуміє. Часом у мене зникає голос: я дозволила все ж таки собі жити. Часом голос мій повертається, усі його чують: Ні, я жива, і я буду жити, я маю право на це життя.

Мій Батько підписує якийсь папір, він, без сумніву, знову причетний до визнання моєї недієздатності, проте інші мене вислуховують. Він огрядно, з облесним сопінням сідає до їжі, я знаю, що він знову мені не дасть ані крихти, і я бачу Батька свого в усім безмірнім його себелюбстві, я бачу тарілку бульйону з омлетом, потім йому подають тарілку з панірованим шніцелем, а також чашу, наповнену нашим компотом із яблук[323], я не можу більше володіти собою, і, помітивши громіздкі скляні попільниці та прес-пап’є, які з’явилися тут із усіх бюро і стоять навпроти, я ж бо прийшла сюди обеззброєна, беру перший тяжкий предмет і жбурляю його прямо в тарілку з супом, моя мати, зненацька захоплена, витирає обличчя серветкою, я хапаю наступний тяжкий предмет і прицілююсь у тарілку зі шніцелем, тарілка розбивається на друзки, і шніцель летить Батькові просто в обличчя, він зривається з місця, відпихає людей, які втиснулися поміж нас, і ще до того, як я встигаю пожбурити третій предмет, він підходить до мене. Тепер він готовий до того, щоб мене вислухати. Я зовсім спокійна, я не боюся більше і звертаюсь до нього: Я хотіла лише тобі показати, що здатна зробити те саме, що й ти. Ти лише маєш знати про це, не більше. Хоча я не кинула втретє нічого, по обличчю Батька мого стікає липкий компот. Нараз він не може мені більше нічого сказати.