Любов у спадок

Отже, все збігалося. Тепер, коли напевне знав, що пропажа тут, головне було не налякати дичину, котру так терпляче вистежував. Про те, щоб постукати у ворота замку та найнятися на службу, не могло бути й мови — маленька відьма неодмінно впізнала б його. Дотепер Джонові ставало зле, коли він згадував її величезні зелені очиська, що палали, мов у кішки. Від думки про те, щоб проникнути на свято, теж довелося відмовитись із тих самих причин — дівчина його неодмінно впізнала б. А шкода, гарна траплялася нагода — у метушні можна було все зробити швидко й непомітно, а потім так само зникнути… Але ні, ризикувати життям він не збирався.

Шестеро його найкращих, перевірених хлопців чекали в домовленому місці неподалік, але він боявся помилитися й тому не довіряв нікому. Крім того, Джон не міг зізнатися навіть собі, що просто хотів зробити все сам… Із цим дівчиськом у нього були особисті рахунки. Залишалося просто вичікувати, коли Еріка Тейндел вибереться за стіни Бархеда, і без зайвого галасу прибрати її. Виходить же вона хоча б іноді погуляти лісом?

Не поспішаючи він склав свої нечисленні пожитки, вибрався з-під крислатої ялини, де ночував, і неквапом рушив угору схилом. Нолліс вирішив як слід усе оглянути й пошукати собі кращого прихистку. Хтозна, чи довго доведеться ховатися, поки він зможе підстерегти цю руду?

Він зійшов на верхівку пологого пагорба, з якого чудово було видно стіни Бархеда, й почав спостерігати за життям у замку. Нолліс робив так щодня, тож це вже стало для нього звичним. Сонечко потроху почало припікати, й він уже зібрався був спуститися нижче, у затінок, як раптом запримітив на шляху якийсь рух. Він примружився, затуляючись рукою від сонця.

Від замку до нього наближався невеличкий загін. Рухаючись швидко й безгучно, Джон перетнув схил і заліг у чагарнику. Шляхом, який обминав пагорб із іншого боку, швидким клусом рухалося троє вершників. Вони вочевидь поспішали, підганяючи стомлених коней. Кгм, дивно. Гості, які залишають Бархед на стомлених конях? Навряд чи. І чого б це їм їхати звідти, коли все тільки почалося? Та й не справляли ці люди враження таких, що прибули на свято: в кольчугах і при зброї збираються на війну, а не на гуляння. Джон відзначався чудовою пам'яттю і з упевненістю міг би сказати, що ні вчора, ні сьогодні вранці їх не бачив. Виходить, люди прибули в замок уночі, коли йшов дощ і він ховався в лісі. Нолліс занепокоївся.

Один із вершників притримав коня, зістрибнув на землю й почав вовтузитися з попругою. Інші зупинилися, чекаючи його. Шотландці були надто далеко, щоб добре розчути їхню розмову. Нолліс щосили напружив зір. На щиті одного з вершників красувалася гарна емблема: змія у вогні. Вершник нарешті впорався з попругою, пришпорив коня. Загін промчав повз Джона, і той аж свиснув. Вельзевулів потрух! Емблема клану Дугласів! Ось тобі й везіння. Там, де з'являється Вільям Дуглас, іншим шукати нема чого. Зрозуміло, що його люди приїхали в Бархед не ель пити. Виходить, лицар із Лідденсдейла теж пронюхав, що в замку Макфергюсів з'явилася нова мешканка…