Бунт моїх колишніх
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-081-8
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Бунт моїх колишніх». Краткое содержание книги:
Адже вони такі безпорадні, що без жіночої руки губляться у найпростіших життєвих ситуаціях.
Ну а якщо колишні чоловіки уявили себе сучасними Робін Гудами і регулярно порушують закон, а теперішній чоловік — детектив — хоче спіймати їх на гарячому та посадити за ґрати?
Не лишати ж бідолашних напризволяще! Доводиться засукати рукави та братися до звичної справи — на додачу до свого теперішнього керувати ще й колишніми.
Слава Богу, українських жінок не треба вчити, як дати раду чоловікові. Це в них у крові. Адже ми відповідаємо за тих, кого приручили, чи не так?
— Банкові до того грабежу байдужісінько, типу! А працівники… Я тобі скажу, вони там такі бабки зашибають! Ніякий штраф їм, типу, не страшний! Не робота — лафа, — тут Артем, видно, згадав, де працює моя мама, й почервонів. — Ну, не всі працівники, звичайно… Багатьом, типу, й за роботу платять. А мені просто гроші були конче потрібні. Від мене дівчинка пішла. До багатенького татусевого синка. Я її, суку, знаєш як любив?
— Хотів назад перекупити? — куснула я.
— Дурний був. Думав, типу, треба повернути. Потім уже зрозумів — не потрібна мені така. А тоді… Загалом, якби я твою матінку, типу, серед банківських не побачив, я б касу в них тоді вигріб. А так побачив, налякався і втік.
— А пістолета де взяв?
— Іграшковий. У банку ж, типу, самі бабки та баби. Хто там іграшку від справжнього відрізнить? Запитуєш, чого злякався… Чесно кажу: злякався, що закладе мене твоя матінка, ось і втік. Тільки потім зрозумів — я ж, типу, в масці був! Мене не те що твоя, мене б рідна мати не впізнала! Пригальмував, типу.
— Круто пригальмував, — я мимоволі теж перейшла на жаргон. І де, цікаво, я цього набралася?
— Далі — крутіше, — Артем, видно, радів з можливості мене вразити, — ніхто ж мене не розсекречував! Я сам, власними, типу, ногами прийшов і покаявся, так, мовляв, і так, вляпався, потрібне мені тепер прикриття.
Я справді трішки отетеріла від усієї цієї історії.
— Тобто ти сам дав привід себе на гачку тримати? Ну даєш! Я такого й подумати не могла. Тепер так і не належатимеш собі, — мені стало якось зовсім тужливо. Що ж це повинне було статися з Робіним, щоб він так змінився? Машини краде — гаразд. Колишніх чоловіків викрадає — теж пробачити можна, вони, зрештою, самі винні. Але дітей малих змушувати на себе працювати?! — Знаєш, Тим, — я заспокійливо поклала руку сусідові на плече, — ти не переймайся. Якось та буде. Стеження ми знімемо. І з кабали цієї тебе вивільнимо. Тільки потрібно до пуття це все довести. Второпав? Ти, до речі, вибач, що я на тебе вовком дивилася. Я не знала. Гадала, ти добровільно…
— А може, й добровільно, — несподівано заявив Тимко. — Я зараз уже сам не знаю, на чиєму я боці, — Тимка, мабуть, років триста ніхто не жалів і він трохи розкис, користуючись можливістю поплакати в чиюсь жилетку. — Начебто, й так правильно, і так правильно… І ті гарною справою займаються, і ці… Правда в кожного своя. А я кидаюся між ними, як карась на сковорідці. Дах може з’їхати від такої кількості правд.
Я раптом помітила, що, коли Артем не викаблучується, він забуває про своє обов'язкове «типу».
«А в тебе самої? — знову нагадав про себе мій внутрішній світ, — у тебе самої скільки правд? Борешся зі злочинцями? Рятуєш Шурика, який з твоєї провини втрапив у халепу? Тоді навіщо Робіна виправдати намагаєшся?»
«Тому що він хороший… Я ж бо знаю. Просто заплутався, напевне. І Артем, до речі, теж хороший. Просто дурненький іще. А хорошим людям потрібно допомагати виплутуватися з халепи».
«Хочеш, щоб і вівці були цілі, й вовки ситі? Так же не буває. З такою кількістю правд, ти як лебідь рак і щука в одній особі. Так нічого й не зможеш до пуття зробити».
— А ти свою правду знайди. Знайди і нікого не слухай, — одночасно собі й сусідові підказала я.
— Легко сказати, — Артем скривився, нервово повів плечем, скидаючи мою руку. — Спробуй відрізни, яка дійсно твоя, а яку підчепив десь, — він до слова відтворив мою гадану відповідь на власні слова. — Знати б де шукати, давно б уже на всіх вас начхав з високої дзвіниці.
Отакої! Знов я перетворилася для сусіда на одного з ворогів. Цікаво, як можна до людей так ставитися і при цьому нахабно чекати від них допомоги? Я мимоволі посміхнулась, усвідомлюючи, що Жорик, а отже, і я — для Тимка щось на кшталт дорослих родичів: істоти безглузді, які в житті нічого «не бичать», але захищати й допомагати, коли що, зобов’язані. Було смішно й сумно водночас від такого підліткового підходу до життя, що виявився у дорослого, в принципі, хлопця. У часи моєї юності хлопчики його віку почувалися значно самостійнішими. Втім, раніше, справді, й цукор був солодший.
Артем наостанок ще буркнув безглузде: «А тому — типу, співчуваю». А я ще кілька секунд розмірковувала над тим, чи можна розцінювати цю фразу як натяк на вибачення.