Бунт моїх колишніх

Здається, сусід був сам.

— Ти сам? — більше для того, щоб виграти час, запитала я.

— Атож. А що?

— Нічого. Просто я не вдягнена, — навіщось нерозумно пожартувала я, відчиняючи все-таки двері.

У коридор відразу протиснулася страшенно цікава пичка жвавого сусіда. Він оглянув моє цілком закінчене обмундирування і зрозумів, що купився на плаский жарт, що змусило бідолаху густо почервоніти.

Я не втрималась від сміху.

— Ти що, в облозі? — чомусь Артем заговорив пошепки. Він діловито оглянув залишки моєї унікальної сигналізації та осудливо похитав рудою головою.

— На тебе чекала, — майже не збрехала я, замикаючи двері на обидва замки.

Я поблукала очима серед розкиданих по коридору запчастин хитромудрої конструкції і щиро засмутилася, бо виявила, що в улюбленого мого чайника відпав носик.

— Шкода чайника, — ні з якого дива я поскаржилася сусідові.

— Зате видужає, — вирішив Тимко мене пібадьорити. — Раніше у нього, типу, з носа текло. А тепер ось, типу, нежить і минувся.

— У кого? — не второпала я.

— У чайника! — незворушно правив своєї сусід. — Нема носа — нема й нежиті…

Загадкові жарти сусіда, які він, на додачу, ще й повторював по кілька разів, нічого, крім подиву, в мене зазвичай не викликали.

— Загалом, ти правий, — залишалось тільки плечима знизати. — Небіжчики не хворіють.

Я дбайливо підняла загиблий улюблений чайник, а далі заходилася збирати інший посуд.

Артем і собі здивовано повів кісточками пліч, по яких теж сипалися веснянки, рябіючи в розтягнутому комірі давно вилинялої на сонці футболки. Усім своїм виглядом він висловлював зневагу до моїх дурнуватих жартів. Пройшов на кухню і відкрив кран. Потужне рикання труб на кілька секунд зробило подальший діалог неможливим.

— Ти ось тут, типу, жарти всілякі влаштовуєш, а до мене хвоста приставили! — пошепки повідомив Тимко і вперся запитливим поглядом мені в обличчя.

Видно, я мусила щось відповісти.

— Хто? — я вдала з себе людину, до якої щодня сусіди приходять з такими проблемами.

— Як це хто?! — здивувався Артем. — А то ти й не знаєш? Робін, звісно. Не довіряє, типу…

Так… Виходить, Артем абсолютно в курсі щодо ходу мого розслідування й навіть не соромиться демонструвати власну компетентність. Що ж це робиться…

— Як він виглядає? — я почала підозрювати, що це гадюченя має на увазі.

— Та нічого начебто, — якось підозріло насупився сусід, — Робін як Робін. А що? Йому, типу, пику, чи що, збирався хтось натовкти?

— Та не Робін! Хвіст цей твій як виглядає?!

— Не кричи! — засичав Артем. — Чути ж усе, — сусід сильніше відкрутив кран, певне, щоб заглушити звук власного голосу, і заходився докладно описувати мені свого переслідувача. Без сумніву, сусід говорив про приставленого Вікторією спостерігача. — Я його, гада, — Артем очевидячки страшенно переживав, — учора вдень тільки й помітив. Куди я, туди він… Ну, типу, думаю, все. Або Робін, або менти… Потім зрозумів: менти маскувалися б. А цей, не соромлячись, відкрито стежить. Виходить, людина Робіна. Тому ховатися не треба. Навпаки. Йому ж настрахати мене потрібно. Показати, що не довіряє. Це в нього манера така, колектив у кулаці тримати… Він нас відразу про цю свою звичку попереджав. «Кожен ваш крок, — каже, — можу, коли що, знати». А тут ще Васько на мене стуконув, що я кепсько працюю… Я загалом усі ж стрілки вчора продинамив, нікого не здав. Поводився так, щоб у Робіна тільки схвалення викликати. Сам йому через хлопців про хвоста інфо передав.