Таврований
- Автор: Ремени Ник
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Таврований». Краткое содержание книги:
Однак у 1937 році в числі інших військових (у першу чергу Блюхера) потрапив під жорна сталінських репресій, два роки просидів у Хабаровській в'язниці. Тільки стійкість, неймовірна мужність дозволили йому вийти з неї живим.
У роки війни очолив найуспішніше партизанське з'єднання, довів, що він не ворог народу. Однак все одно загинув від рук НКВД.
Восьмого грудня Путивльський загін розташувався у вільних землянках Севського партизанського загону і приміщеннях лісництва.
Керівництво відразу ж послало дві оперативні групи на Хінельський лісокомбінат, де знаходилися фашистські бази. Операція пройшла без єдиного пострілу. На складах партизани знайшли зерно, коней, сани і збрую.
— Німці, напевно, знали, що нам потрібно, — жартував з цього приводу Колька Мудрий.
Після важкого переходу люди відсипалися і набиралися сил. Трійка командирів облюбувала для себе землянку.
Семен Васильович вийшов у військовій формі, як завжди, підтягнутий. Озирнувся навкруги. Скрізь ялини і сосни, високі, могутні.
Згадав Спадщанський ліс, який вони покинули зовсім недавно. Взимку він просвічувався. Болота замерзли. Вести там військові дії з переважаючими силами противника було неможливо. Інша справа, тут. У великих лісових масивах, куди загарбники бояться поткнутися.
Тим дивніше було чути, що місцеві партизани не проявляли активності. Розчинилися, зникли.
Група під командуванням Олексія Ілліча Коренєва привела до керівництва командира так званого партизанського загону Хохлова.
— Молодці! — Не зводив погляду від карти Григорій Якович. — Начебто партизанять, а насправді нічого не роблять.
— Підійди до мене, — загорівся ідеєю активізувати дії партизан Ковпак.
— Розкажи, як ти очутився без війська.
— Ви збираєтеся так всю війну просидіти? — Подивився в сторону Хохлова Григорій Якович.
Перед ними стояв чоловік середніх років в кожусі і валянках, в товстих ватяних рукавицях і шапці-вушанці. Він переступав з ноги на ногу, винувато поглядав на незнайомців, які вели себе, як вдома.
Командир без війська розповів, що в загоні було близько сорока чоловік. Жили в лісі, в теплих землянках. З харчуванням не стояло питань. Але вони навіть не починали боротьбу з окупантами, бо не знали, з чого почати.
Тому партизани розійшлися по домівках. Хто в свою сім'ю. А більшість пристало в прими до місцевих жінок. Загін по суті розпався.
Присутній при розмові Колька Мудрий зауважив:
— У них з Гітлером нейтралітет. Не чіпають один одного.
— Послухай мене, чоловіче! Щас бижи по селам і собирай своїх людей, — строго сказав Ковпак.
— Інакше у тебе з'являться неприємності, — додав Базима.
Ковпак, Руднєв і Базима довго виховували «командира». Але наприкінці розмови Семен Васильович запропонував:
— Давайте спрямуємо до нього кілька наших досвідчених бійців. Нехай допоможуть розвернутися.
Його пропозицію відразу підтримали.
Не встиг вийти з землянки командир партизанського загону, як зайшла група військовослужбовців, які потрапили в оточення. Їх очолював капітан Гудзенко. Гості розселилися по селах, займалися селянською працею, підтримували між собою постійний зв'язок. Німці з'являлися в селах вкрай рідко. Окруженців вони не турбували.
Група не мала зброї, одягнені були хто в чому: піджаках, кожухах, свитках. На ногах кирзові чоботи, валянки, бурки.
— Не стидно вам? — Відразу змусив переступати з ноги на ногу капітана Гудзенко Сидор Артемович. — Молоді, здорові.
Руднєв показав у сторону Олексія Ілліча, який сяяв лисиною і пишною білою бородою:
— Старі воюють, а ви відсиджуєтеся.
— У них теж з Гітлером нейтралітет, — зауважив Базима.
Капітан Гудзенко відповів за всіх:
— Не знали, куди йти. А самі організуватися не зуміли. От і сиділи.
— В загін вас приймемо, — підсумував розмову Ковпак. — Але обов'язково перевіримо в бою.
За кілька днів стоянки в лісництві загін зріс удвічі. Путивляни постійно здійснювали диверсії. Вони набувалися бойового досвіду. Були краще озброєні, одягнені, ніж місцеві партизани. До них тягнулися люди.
Коли «трійка» в черговий раз розглядала питання про прийом нових бійців, Семен Васильович сказав:
— Виходячи зі здорового глузду, я вважаю так. Давайте приймати нових бійців зі своїх районів. А місцеві нехай об'єднуються в загони. Переймають наш досвід. Виділимо їм наставників з числа кращих бійців.
— Нехай буде гречка, — погодився з пропозицією Руднєва Ковпак.
Руднєв думав, чому так активізувалася діяльність людей, які загубилися у цій жорстокій війні. Чому всі почали рватися в партизанський загін, зустрічати більш привітно. Кілька місяців боротьби в Путивльському районі давалися їм важко. Найголовніше, невіра, розгубленість людей, незнання, як бути далі. Свої довели до ручки. Чого тоді чекати від окупантів!