Останній ельф
- Автор: Мари Сильвана Де
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Урбіно
- ISBN: 978-966-2647-63-1
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Останній ельф». Краткое содержание книги:
Нарешті гамір усередині кошари заглушило ричання дракона, і темряву розсіяв черговий струмінь полум’я. У повітрі полинув запах смаженого, ледь підгорілого м’яса. Умить запала цілковита тиша.
— Хто хоче трохи смаженої гуски? — запитав дракон. — Прекрасна, гладка гуска — не те, що ви, шкіра та кості. Ви думаєте, що маючи у своєму розпорядженні цілий хлівець, я міг би спокуситися на вас, купу завошивлених скелетів? Гей, ви двоє, — оті, що трохи більші, — звернувся він до Крешо та Морона, — один хай піде й нарве розмарину, а другий — підшукає кілька добрих гілок, щоб зробити рожни. Розправимося із цим хлівом.
Він не встиг навіть договорити, як дітвора висипала назовні й побігла до огорожі, з-за якої линув ні з чим незрівнянний запах — запах чогось, у що можна вп’ясти зуби й відчути, як наповнюється шлунок і відступає голод, туга, смуток та страх, що завжди гніздяться в пустому череві.
— Дужчий за страх буває тільки голод, — коротко пояснив дракон. — Так є в собак, котів, людей, золотих рибок, драконів, тролів. Ельфів я ще не вивчив як слід, тому щодо них мушу втриматися від суджень.
Каля не побігла надвір разом з іншими. Вона підійшла до Йорша, глибоко вдихнула, проковтнула слину — і лишилася стояти коло нього. Йорш опустився навколішки, щоб його очі були на рівні Калиних.
— Куди забрали Робі? — запитав він лагідним голосом.
Каля заспокоїлася, ще раз ковтнула слину, а тоді нарешті змогла вимовити:
— До Даліґара, її забрали до Даліґара. Я чула, як Тракарна зі Страмаццо говорили про це. Вони забрали її в якісь «підземелля старого палацу» — не знаю, де це.
— Я знаю, — сказав Йорш. — Я побував там ще малим.
Каля знову проковтнула слину.
— Вони казали… вони казали… я думаю, вони хочуть з нею щось зробити… Тракарна била її… сильно била.
— Не бійся. Я заберу її звідти. Не переживай. Усе буде добре.
Йорш повторив це ще кілька разів, стараючись заспокоїти не тільки дівчинку, а й себе. Усе буде добре. Мусить бути добре.
Каля кивнула. Її очі наповнилися сльозами, але вона стрималась і не розплакалась.
Йорш розвернувся, щоб іти геть. Він був уже у дверях, коли Каля ще щось пролепетала.
— Що ти сказала? — перепитав Йорш, оглянувшись.
Каля несміло підняла ліву ручку з розчепіреними пальцями й знову глибоко вдихнула.
— Дякую за палець, — сказала вона, цього разу вже цілком виразно.
За ті кілька хвилин, що Йорш розмовляв з Калею, Ерброу-молодший уже зорганізував дітвору. Найменших він помістив у дім, розмальований гусочками та сердечками, який Тракарна зі Страмаццо, утікаючи, лишили відчиненим, а старші допомагали йому, незважаючи на дощ, настромляти пташині тушки на велетенські рожни. У домі Тракарни та Страмаццо малюки знайшли справжній хліб зі справжньої пшениці та ще щось дивне, з дуже незвичним запахом, — воно називалося «сир». Скрізь літало гусяче й куряче пір’я, і Йорш із жахом дивився на бідолашні створіння, яким мали от-от скрутити шию.
— Може, хтось хоче золотистих бобів? — запитав він.
Ніхто навіть не відповів.
— А ви справді їсте людей? — поцікавився в дракона один з малюків.
— Тільки у виняткових випадках, — дуже серйозно відповів дракон. — На смак вони не найкращі, та й взуття в зубах застрягає…
— А ви могли б з’їсти Страмаццо? — з надією допитувався малий.
— Отого зеленозадого? — запитав дракон з певним зацікавленням.
— Дракони більше не їдять людей. Дракони ніколи не їдять людей. Ніколи! — закричав Йорш, який уже починав не на жарт нервувати.
Цим він принаймні домігся бодай хвилинної тиші.
— Я вирушаю до Даліґара, щоб урятувати Робі, — заявив він драконові.
— Даліґар — це те чудове місце, де по мені стріляли з луків? Ти не проти, якщо я лишуся тут й охоронятиму дітей? Їм можуть загрожувати різні небезпеки. Не знаю навіть… Не хотів би, щоб на них напали гуси… — дракон помітно вагався.
Йорш задумався.
— Гаразд, це добра ідея. Лишайся тут й охороняй дітей. Вояки можуть повернутися, як і ті двоє дорослих поганців, у яких діти були, з дозволу сказати, під опікою, — він обернувся до дітей: «Коли я повернуся, усі, хто захоче, зможуть піти зі мною по той бік Темних гір».
Раніше він про це не думав, але тепер знав, що робити: врятувати Робі й забрати всіх у безпечне місце над морем.
— На березі моря є мушлі, які, можливо, навіть думають і складають вірші, але їх можна їсти, — повторив він те, що казав йому колись Монсер, мисливець. Він неначе міркував уголос.