Марта
- Автор: Черен Лілія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-85-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Марта». Краткое содержание книги:
Шістнадцять років з життя молодої жінки припадають на складний період в житті України (1918 — 1934 рр.): це і війна, і виживання в умовах продрозкладки, і багатокультурне повсякдення Києва, і літературно-мистецьке середовище, і колорит комунальних квартир, і еміграція...
І, звичайно, заплутані манівці кохання.
978-966-8910-82-1 (серія)
978-966-8910-85-2
© ПП Дуліби, 2014
© Лілія Черен, текст, 2014
© Альона Гнатюк, художнє оформлення, 2014
— Відьма, — прошепотів сам до себе Володимир, повернувшись до тями. І здивувався сам собі, бо насміхався завжди як із релігійних забобонів, так із окультних усіляких наук, з любителів викликати померлого духа, прихильників антропософії й Рудольфа Штайнера, а також вегетаріанців і читачів Фрейда.
Але ж ось улесливий спритний розум підсунув слушну думку: та йому ж потрібна наймичка, а також людина, яка б доглядала, хоча б кілька днів, його хвору матір! Не все ж стару сусідку просити. Гальма жалібно заскавуліли, ніби нагадуючи власнику автівки про здоровий глузд, але Володимир, як зачарований, повертав кермо назад.
— До мене служити підеш? — за хвилину він почув свій хрипкий, незвично схвильований голос, звернений до незнайомки.
Вона мовчала, й нашорошена тиша відлунювала тривогою у його серці. Але за мить Володимир опанував себе. Чари розвіялися, й він побачив перед собою трішки перелякану, дуже голодну й змарнілу дівчину. Таку худеньку, що, здавалося, могла звіятися найлегшим подихом вітру. І темна, вже добряче припилена одіж, крилами лопотіла об її тоненький стан.
Як правило, нечутливий до нюансів і відтінків людських емоцій, цього разу Володимир інтуїтивно раптом збагнув, що дівчина міркує собі, чи не пропонує він їй чогось непристойного. Якась потаємна внутрішня боротьба відобразилася на суворому блідому личку, й за мить було зрозуміло, що у цьому випадку голод і всепереможна жага хліба не отримали владу, не знищили все людське: сором, честь й гідність. Легка тінь байдужості й відчуження майнула у її зелених стомлених очах, які промовисто говорили «ні».
Володимир тоді спробував по-іншому:
— Наймичка потрібна: доглядати хвору матір, прати, прибирати, куховарити, може, щось і церува-ти доведеться.
Згадка про шиття зовсім невчасно воскресила у пам'яті Володимира образ Марти. Але він його роздратовано відігнав.
— Ходімо ж бо! — наполіг уже зовсім упевнено й рішуче. Пронизливий березневий вітер шарпав його легку одежину, придатну лише до комфортного пересування автомобілем із критим дахом. Чоловік ловив дрижаки, а здоровий глузд, прокидаючись від холоду, кричав йому «тікай».
Можливо, ще хвилина, і він би справді поїхав додому ні з чим. Але незнайомка кивнула, поправила хустку, що трохи сповзла з голови, і слухняно пішла за ним. Вже в авто кинула Володимирові:
— Знайте, я вас не боюся! — і очі хижо зблиснули з викликом і відчуттям власної гідності.
— Овва! Чую вже глибоку вдячність у твоєму голосі! — іронічно зауважив чоловік, але на душі стало якось моторошно.
— Але я повинна була вам це сказати, — відповіла дівчина, притискаючи до грудей полотняну торбинку, ніби захищаючись нею не тільки від нього, а й від усього світу.
— То як тебе звати?
— Ружена... Ружена Грушівська.
— Скільки років?
— Дев'ятнадцять. Батько пішли на війну, і я уродилась.
— Будеш служити у мене, поки моя мати не видужає. Зрозуміло? — сказав строго Володимир, відчуваючи задоволення від того, що він господар ситуації й що приймає цілком розумне рішення, обмежене часовими рамками.
Вже тоді, коли мати Володимира почала ставати на ноги і навіть знайшла в собі сили, щоб докоряти, що їй по господарству нема чого робити і їй тепер нудно, одного вечора у двері постукали. Володимир відчинив. На порозі стояла сусідка Ярина. Метку кругловиду студентку, із завше веселими бісиками в очах, упродовж якогось часу бачила своєю майбутньою невісткою його мама. Але, спостерігши байдужість сина до молоденької сусідки, жінка з часом перестала натякати йому про ближче знайомство із сміхотункою.
Тепер дівчина стояла на порозі й тримала під руку ровесника — молодого хлопця.
— Доброго дня! Ось прийшла познайомити вас зі своїм чоловіком. Буде жити зі мною. — Ярину просто розпирало від гордощів через підвищення свого статусу від невлаштованої дівки до молодиці. Показувала своє подружжя, ніби якусь екзотичну мавпочку. Для повноти театрального враження не вистачало завіси й реверансів.