Марта

Іван сидів за робочим столом і курив. Звої диму огортали його, немов ранковий туман. І справді, там, за стінами цього будинку, у супокої передсвітання поволі пробуджувалося місто. Але сонячне світло не проникало у стіни холодного підземелля.

Мушля попільниці була переповнена. Крім неї, на столі стояли тарілки з недоїдками й порожній гран-чак, хаотично лежали кілька тек зі справами, лист паперу, списаний дрібним нерівним почерком, і револьвер.

Важелезну свою голову Іван підпирав рукою. Пальцями відчував, як зворохоблено пульсує скроня. Невидющі очі нестерпно пекли, немовби хтось сипонув у них піску, і йому коштувало величезних зусиль тримати їх відкритими. Але як тільки він стуляв повіки, світ втрачав свою опору, а до горла підкочувався нудотний клубок. З нестримного потоку пам'яті зринали обличчя, голоси, які перепліталися із чимось іншим, здається, з хворобливими образами його неспокійних снів. Й Іван уже не в змозі був відділити одне від іншого. Час від часу його свідомість провалювалася кудись глибоко, розливаючи по всьому тілу приємне відчуття невагомості й пустоти.

Він спробував дослухатися до того, що діялося за товстими стінами цього будинку. Чомусь він був упевнений, що йде дощ. Але не життєдайна злива, не гроза, тріумф стихії, — а похмура мряка. Він уявив собі важкі хмари, які звисають над містом, тиснуть на скроні, падають тягарем на плечі, сковують ноги у ланцюги і хникають на запилені пішоходи дрібними краплинами.

Іван відкрив шухляду й дістав пляшку горілки. Ще вчора, він добре пам'ятає, вона була повною. Але чомусь зараз рідина заледве покривала денце. «Я ж зовсім не пив!» — з'явилася несподівано свіжа і бадьора думка, яка так само раптово загубилася у плині інших, млявих і хворобливих. Знеохочений, кинув пляшку назад.

Ним раптово опанував неспокій. Щось муляло йому, і він не міг збагнути, що саме. Який сьогодні день? Шосте чи сьоме? Ні все-таки сьоме... Сьоме липня! Це ж рік уже немає товариша Скрипника!

Іван понуро поглянув просто поперед себе, де на дерев'яному стільці без ознак життя напівлежала, напівсиділа подоба людини. Це був весь укритий синцями й задавненими гематомами чоловік. Лахміття, а не одяг, висіло на ньому кривавим струпом. Ліва рука, майже відірвана, звішувалася додолу.