Коло смерті

Я вже вмостився під ковдрою, вимкнув світло, коли задзвонив телефон. То була Маґда. Я лежав у темряві, мені в вухо жебонів її м'який голос, і раптом така туга за нею охопила мене, за товариством і теплом її тіла, за розрадою. Я їй нічого про свої відчуття не сказав. Лише поцікавився, чи вона щось вивідала.

— Вивідала, — підтвердила Маґда, і я аж сів на ліжку.

— Кажи!

— Багато старших людей їх пам'ятають. Вочевидь, вони часто тут бували, приїжджали щороку.

— Мешкали в пансіонаті?

— Ні. У наметі. Літнє подружжя. Вони були пристрасними спостерігачами за птахами, ну, оті…

— Орнітологи?

— Саме так! Орнітологи-аматори. Тижнями жили в наметі біля маленької бухти, ген на північному краю острова.

— А як їх звали довідалася?

— Не зовсім. Ми мали бурхливу дискусію з цього приводу в крамниці. Врешті одна старша жінка начеб пригадала прізвище — Сьоренсен. Впевнено можу сказати лише одне — чоловіка звали Гаральд.

Я встав з ліжка на холодну підлогу.

— Почекай, Маґдо, мені треба це занотувати.

Накинувши халата, я почалапав униз сходами до кабінету, знайшов аркуш паперу і ручку.

— Пишу… Гаральд Сьоренсен… А ім'я жінки?

— Уявлення не маю. Ніхто не зміг пригадати її імені.

— Ну, добре. І ці двоє були на острові саме в ті дні, коли вбили Анну й Сірі, так?

У слухавці стало тихо, довше, ніж хотілося.

— Так мені здається…

— Тобто, як?

— Так, як кажу. Остаточної певності немає, але кілька літніх жінок гадають, ніби вони були саме в той час.

— Гадають ніби були… Цього мало!

— Це все, що я змогла з них витягнути…

Я зітхнув.

— Гаразд, я розумію. Я ще не розмовляв з твоїм ексом, але знайшов його адресу. Він усе ще мешкає тут, у місті. Провідаю його за найближчої нагоди.

— Не мусиш клопотати собі голову. Якось же я давала собі раду понад двадцять років.

— Я тобі пообіцяв залагодити справу. І дотримаю обіцянки! Ти собі заслужила, допомігши мені.