Алтин-толобас
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2176-7
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Алтин-толобас». Краткое содержание книги:
Магістр Ніколас Фандорін із «туманного Альбіону», відчувши поклик вітчизни не лише фібрами душі, а ще й унаслідок прочитання листа свого пращура до нащадків, одважується вирушити на пошуки легендарної Лібереї, так званої «бібліотеки Івана Грозного».
Середньовіччя з тортурами та забобонами, романтика жорстких реалій на зламі тисячоліть зіштовхують молодого вченого віч-на-віч із чиновником і кілером, колишнім «благородним» злочинцем і відчайдушною журналісткою, радником британського посольства й одразу кількома службами безпеки…
Події сьогодення та давнини, тісно переплітаючись між собою, створюють химерний калейдоскоп такої насиченості, що до кінця роману читач перебуває в очікуванні все нових і нових відкриттів, останнє з яких іще попереду.
— Цілком можливо, що від перенесених злигоднів Савентус і справді почасти зробився слабий розумом, — визнав Вальзер. — Та його свідчення аж ніяк не маячня. Для гейдельберзьких професорів минулого століття Московія була казковою країною, я ж тепер знаю точно, що пастор писав про звичаї московитів правду. Нема ніяких сумнівів у тім, що Савентус дійсно жив у Кремлі й зустрічався з грізним царем Іваном. А якщо пастор настільки точний у другорядних подробицях, навіщо б йому вигадувати небилиці про Філософський Камінь?
Аптекар поглянув на капітана поверх окулярів і змахнув маленьким напилочком, яким обточував шматочок білої кістки — певно, того самого магічного бивня єдинорога.
— Так, може, саме в цьому й виявилося божевілля пастора? У фантазіях про Ліберею?
— Ні, не може. Прочитавши записки, я почав збирати відомості про візантійську імператорську бібліотеку і виявив, що й тут Савентус нічого не вигадує. Ліберея дійсно потрапила до Москви. А пізніше, коли по дорозі в Росію я зробив зупинку в Дерпті, я бачив список Лібереї, складений якимсь пастором Веттерманом — іще одним лівонцем, котрому цар Іван показував свої книжкові скарби. «Математика» Замолея значиться і у Веттермановім перелікові.
— Це міняє справу, — повільно промовив Корнеліус. — Отже, сумнівів немає?
— Ані найменших. — Рука Вальзера розмірено водила поверх верстатика, добуваючи тонкі, скреготливі звуки. — Я припускаю, що після втечі Савентуса російський цар не зміг відшукати в Москві людину доволі вчену й проникливу, щоб не лише прочитати, але й розшифрувати арамейські письмена. Савентус пише, що давній автор застосував якийсь тайнопис, зрозуміти котрий здатен тільки досвідчений майстер алхімії. Відомо, що в пізніші роки царювання Іван полюбляв розмовляти з книжниками, і для деяких із них це дуже кепсько закінчувалось. А потім тиран ізсунувся з глузду. Жив затворником, прокопав під своїми палацами в Кремлі й Олександрівській слободі силу-силенну підземних ходів, усе ховав скарби від справжніх і вигаданих ворогів. В одному з таких тайників сховав і Ліберею — ніхто не знає, де саме. Цар помер дуже швидко, за грою в шахи. Своїх таємниць заступнику відкрити не встиг.
— Так де ж шукати ці сундуки?
— Тут, у Москві, — впевнено заявив Вальзер, розглядаючи виточений двозубець. — Восьмий рік я живу пошуками Лібереї. Завербувався в Росію, а потім вивчив мову і прийняв православну віру, щоб безперешкодно читати стовпці у царських архівах. У мене є знайомці ледве не в усіх приказах. Одних я лікував, других пригощав, третім робив подарунки. Й ось тепер я близький до розгадки, дуже близький. Скоро книга Замолея буде моєю!
— Справді?! — вигукнув Корнеліус.
Аптекар знову схилився над верстатиком.
— Так. Нещодавно в старій писцевій книзі приказу Государевих майстерських палат я натрапив на запис від 7072 року про те, що водовозних справ майстру Семену Рижову звелено виготовити свинцеві дошки, аби вкрити ними, а потім запаяти підлогу, стіни і склепіння якогось підвалу, «а якого, сказано в документі, те відомо лише великому государеві». Уявляєте?!
Фон Дорн подумав, здвигнув плечима.
— Мало що це могло бути.
— Ні, мій добрий друже, запаяні свинцеві стіни і склепіння потрібні для збереження від вологи — щоб не відволожилися книги. І час збігається: Савентус утік із Москви саме восени 1564 року — за московським літочисленням 7072-го! Це й був тайник для Лібереї, я певен.
— А де він міститься, цей тайник, ви знаєте?
Вальзер підійшов до капітана.
— Здається, знаю. Залишилося дещо уточнити. Іще ледь-ледь, і розгадка буде в мене у руках… Будь ласка, відкрийте рота.
Але рота Корнеліус відкрив не зразу. Подивився у примружені очі аптекаря й задав таке запитання:
— Якщо ледь-ледь, то навіщо я вам потрібен? Чому ви вирішили відкрити мені вашу таємницю? Ви не боїтеся, що я захочу заволодіти всім золотом всесвіту сам, без вас?
— Боюсь, — покірливо зітхнув Адам Вальзер. — Якщо відверто, то дуже боюсь. Але на світі так багато страшного, що доводиться вибирати — чого ти боїшся більше, а чого менше. Та й потім, до чого вам книга Замолея без мене? Ви не зможете її прочитати, і дуже складних хімічних метаморфоз без мене вам не здійснити. Ми з вами потрібні один одному, пане фон Дорн, а взаємна потреба — найміцніший з усіх будівельних розчинів, на котрих тільки може бути споруджена будівля любові та дружби. Я не можу більше обходитися без надійного захисника й помічника. Особливо тепер, коли Таїсій побачив мене в домі у боярина Матфеєва.