Книга імен

Від здивування Кардоза роззявив рот. Утім, його ошелешення тривало якусь мить.

— Беньяміне, мерщій! — гукнув він через плече.

З машини, що везла їх із Йаеллю до аеропорту Бен Гуріон у Тель-Авіві, Девід зателефонував до центру, і рабин Кардоза зачитав йому список, що видав комп'ютер.

Коли Девід почув Мюллер Кріспін, ефект був такий, ніби хтось увімкнув рубильник тієї миті, коли пальці його були в розетці. Усе правильно. Гносеї. Перелік їхніх імен закодовано в підтексті його щоденника.

Йому було передано не лише імена ламед-вовників, а й імена їхніх ворогів.

Тут Кардоза прочитав іще одне ім'я — Вонамейкер.

У вухах загуло. Джадд? Ось, виходить, як Темні янголи знайшли нас у ворожки Таро — Джадд зателефонував їм, не встигли ми вийти з ресторану...

— Девіде, ви мене чуєте? Я кажу: щойно телефонував Аві, — пробивався голос рабина Кардози крізь гудіння в нього в голові. — Він уже попередив відповідні служби, і ті оголосили тривогу. Інтерпол повідомляє, що ді Стефано учора прибув до Лондона.

— Залучайте військову розвідку МІ-6 — сказав Девід. — У мене передчуття, що вони знайдуть усіх гносеїв у Лондоні.

Мобільник Девіда задзвонив в аеропорті Бен Гуріон, коли вони з Йаеллю чекали на автобус-шатл, який мав підвезти їх через поле до літака.

— Твоє дівча, боюся, втратило сон. Воно весь час скиглить, щоб ти прийшов їй на порятунок.

— Ах ти ж паскудо, — від люті очі Девіда налилися кров'ю. Йому було байдуже, що кілька людей повернули голови в його бік. — Де вона?

— Зі мною, певна річ. Неподалік від того місця, де ми з тобою востаннє бачились.

— У Лондоні, — Девід глянув на Йаель.

— Оцінка «відмінно», професоре. — Кріспін вочевидь глумився.

— А в тебе двійка за невдалу спробу. Двоє твоїх Темних янголів лежать на столі в трупарні.

Кріспін розсміявся.

— Ти мені лестиш, друзяко. Гадаєш, то я їх підіслав? Ні, накази Темним янголам віддають інші люди. А от ця справа стосується лише тебе й...

— Дай я поговорю з нею, Мюллере. Упевнюся, що вона жива.

— Ти мені не довіряєш? — кепкував той, і втіха його була настільки очевидною, що Девіда охопило нестримне бажання скрутити йому шию.

— Я хочу почути її голос.

— Почуєш. Коли виконаєш іще одне розпорядження. Тільки тоді почуєш милий голосок своєї дорогоцінної Стейсі. І якщо ти виконаєш усі настанови точно, повернеш те, що мені належить, — хто знає? Може, я зглянусь.

— Де тебе знайти? — відрубав Девід.

— Не поспішай, — дорікнув Мюллер. — Мене цікавить іще одна річ. Я чув, що ти написав книжку.

— І не одну.

— Ти знаєш, про яку я говорю. Сподіваюся, — заради своєї дочки, — матимеш її при собі. Мені кортить її почитати.

Девідові слова були колючі, мов крига.

— Де... я... тебе... знайду?

— Під'їжджай до Меморіальних садів на Трініті-сквер. Звідти зателефонуй своїй доці.